Драматургія – це вид художньої літератури, зображення дії, в тому числі – зображення конфліктів, тобто дій, які наштовхуються на протидію (контрдію). Драма розвиває конфлікт у вигляді діалогів своїх персонажів і ремарок, які фіксують вчинки, фізичні дії і події, що істотно впливають на хід дії, місце і час.
Засновником «нової драми» вважають норвежця Генріка Іб-сена.
Для «нової драми» характерні такі ознаки:
1. Актуальна проблематика. «Нова драма» порушує важливі соціальні, морально-етичні проблеми, часто такі, що у звичайному житті приховувались або замовчувались.
2. Новий тип драматичного конфлікту. В основі «нової драми» не протистояння характерів, як це було у традиційній драмі, а внутрішній світ особистості, її переживання й відчуття. Рушієм сюжету виступають не дія та інтрига, а психологічні колізії, зіткнення поглядів, ідей.
3. Аналітична композиція драми. Новий тип драматичного конфлікту породив й особливу композицію драми. Аналітична композиція драми полягає в послідовному розкритті таємниць і внутрішньої нестабільності персонажа, що приховуються за зовні щасливою оболонкою зображуваної дійсності. Зав’язкою дії, зазвичай, є подія, що відбулася ще до початку п’єси, а змістом самої драми стає аналіз причин такої події.
4. Широке використання підтексту. Прихований зміст драматичних реплік, вчинків персонажів стає важливішим за їхнє пряме значення. Таким чином, у тексті «нової драми» існують ніби два плани: перший — те, що говорять персонажі, другий — те, що відбувається.
5. Збільшення значення ремарок і пауз. Особливу роль у «новій драмі» відіграють ремарки й паузи, які з допоміжних засобів традиційної драми перетворюються на основний елемент тексту. Вони визначають ключові елементи в розвитку сценічної дії та формують підтекст. Мова п’єси набуває глибокого символічного змісту.
6. Відкритий фінал. Так, Г. Ібсен зазначав, що «п’єса не закінчується з падінням завіси... — справжній фінал — за її межами; письменник позначив напрям, у якому необхідно шукати цей фінал, потім — [...] справа кожного читача самостійно дійти до фіналу...».
7. Зміни у сценографії. Декорації та костюми персонажів «нової драми» деталізовані, імітують справжні; гра акторів стає природнішою та наближеною до реального життя; значно підвищується роль режисера.
«Матінка Кураж та її діти» Дія п’єси розгортається під час тридцятирічної війни. В основу п’єси Брехт поклав повість «Детальний і дивовижнй життєпис запеклої ошуканки і бродяги Кураж»
Головними дійовими особами п’єси є: Анна Фірлінг (матінка Кураж), її сини – Ейліф і Швейцеркас, дочка – Катрін.
Основною темою твору, є тема війни. Війна, яка не щадить ні кого, яка робить людей злими і жадібними, вона змінює не тільки долі людей, але і долі цілих країн і континентів. Особливе місце в творі займає образ жінки-матері, яка служить цій війні.
Матінка Кураж стала тією війною, прийняла її лик, за що поплатилася життям своїх дітей. Вони загинули, бо не були схожі на матір. Ейліф був занадто непосидючий, Швейцеркас – чесним, Катрін – доброю.
У своїй п’єсі Б. Брехт протиставляє жадібність Матусі Кураж доброті її дочки Катрін. Вона, об’їхавши з матір’ю пів Європи, зуміла зберегти в собі людські якості. Дівчина не стала торговкою. Вона ціною власного життя врятувала місто і сотні тисяч людських життів. Це була смерть на благо.
Не менш емоційною була сцена загибелі Швейцеркаса. Анна Фірлінг щоб не видати себе не визнає тіло своєї вбитої дитини і його просто викидають на смітник.
Втративши своїх близьких людей, Матінка Кураж не змінила роду своєї діяльності, її торгівля буде жити до тих пір, поки не закінчиться війна.
П’єса змушує задуматися про багато речей. Вчинки Анни Фірлінг багато в чому не зрозумілі і не приємні. Адже образ матері – це щось світле і чисте. Мати ніколи не зробить боляче своїй дитині, віддасть останнє для його благополуччя.
Б. Брехт хотів показати нам егоїстичний світ, де кожен сам за себе, де ніхто не протягне руку допомоги, де кожен переслідує тільки свої корисливі цілі. Твір змушує задуматися про свою роль в суспільстві і відповісти на питання: «А який ти в ньому?».
Світ, що створив автор у п'єсі "Чекаючи на Годо", не вважався адекватним відображенням реальності, але він і не був фантастичним, повністю вигаданим, адже деталі ледве не натуралістично копіювали світ, у якому ми жилит. її магічний вплив складно спіймати одразу, для цього слід перевести кожну дію і слово на мову символів, і тільки тоді стала трохи яснішою думка автора. Проте і після цього залишився великий простір для якогось певного тлумачення. Не випадково сам драматург категорично відмовився пояснювати прихований зміст твору.
Фабула п'єси досить проста. Упродовж усього твору двоє безпритульних злидарів - Естрагон і Владімір - чекали на загадкового пана Годо. Він ще вчора через свого посланця - боязкого хлопчика - пообіцяв їм прийти. Естрагон і Владімір - представники "всякого людства", що незважаючи на всі злидні, біди, невезіння, ще не втратили надію, проте були пасивними, не робили нічого для того, щоб наблизити зустріч з отим таємничим "Годо". Хто був насправді Годо - нам невідомо, не знали цього і герої твору. Можливо ім'я означало якесь божество (від англійського): "Чекаючи на Годо - чекаючи на Бога, на порятунок і спасіння". Замість Годо безпритульні зустрілися з Поццо та його затурканим слугою Лакі, який ніс валізу з піском. Поццо за задумом драматурга, став представником можновладців, котрі тримали на мотузці Лакі-політиків. Саме такі люди за часів "холодної війни" ледве не штовхнули людство у прірву пекельної атомної бійні, а валіза з піском нагадувала оманливі обіцянки, якими користувалися політики, запаморочуючи голови всілякими гаслами і сіючи національну ворожнечу.
«Носороги» – п’єса Ежена Іонеско. (поширений переклад назви п’єси як «Носоріг» суперечить заявам автора про те, що він завжди мав на увазі множину «однорогих» і «дворогих» тварин).
Розділивши п’єсу на три акти, Іонеско пропонує досить символічну картину загального “оносорігування”. У першому акті, поява носорога в міському просторі здається дивним. У другому, дія переноситься з вулиці в контору, і першими, хто змінює людське обличчя на носороже, виявляються чиновники як люди, які найбільшою мірою не звикли самостійно мислити. У третьому акті стає очевидно, що в стадо йдуть не тільки ті, хто приймають «систему поглядів», а й ті, хто просто хочуть бути «як усі». П’єса, як і новела, завершується повним відчаю монологом Беранже. Але в ньому звучить мотив незламної волі людини, що вирішила не капітулювати навіть якщо вона опинилася одна проти всіх.
