У науковій літературі педагогічне спілкування трактується як форма професійного спілкування педагога з учнями, спрямована на створення сприятливого психологічного клімату в колективі, а також на іншого роду психологічну оптимізацію навчальної діяльності та стосунків між учасниками спілкування (Данило Ельконін, Ірина Зимня, Віктор Кан-Калик, Олексій Леонтьев); система, прийоми й навички соціально-психологічної взаємодії педагога та вихованців, змістом якої є обмін інформацією, виховний вплив, організація взаємостосунків за допомогою різних комунікативних засобів (Михайло Гамезо, Володимир Соковнін); необхідна умова розвитку особи, її соціалізації, індивідуалізації (Вольф Мерлін), багатоплановий процес організації, встановлення і розвитку комунікації, взаєморозуміння та взаємодії між педагогами й учнями, який породжується цілями їхньої спільної діяльності (Людмила Карпенко, Віталій Сластьонін), сукупність засобів і методів, які забезпечують реалізацію цілей і завдань навчання та виховання і визначають характер взаємодії педагога з учнями (Володимир Крисько).
Педагогічному спілкуванню властиві як загальні риси спілкування людей, так і специфічні для освітнього процесу Специфіка педагогічного спілкування насамперед полягає в його поліоб'єктний спрямованості. Воно спрямоване на саму навчальну взаємодію, на учнів (студентів) з метою їх особистісного розвитку, а також на предмет засвоєння знань Педагогічному спілкуванню властиве органічне поєднання елементів особистісно орієнтованого, соціально орієнтованого та предметно орієнтованого спілкування. Педагог, працюючи з одним учнем над засвоєнням навчального матеріалу, завжди орієнтує його результат на всіх учнів у класі, і навпаки, працюючи з класом (фронтально), впливає на кожного учня.
Особливість педагогічного спілкування зумовлена його суспільною роллю в навчанні, вихованні й розвитку особистості, які є органічною частиною багатосторонньої взаємодії педагога з учнями й учнями між собою. Так, під час реалізації навчальної цілі спілкування забезпечує психологічний контакт з учнями, формує позитивну мотивацію навчання, створює психологічну атмосферу колективної творчості.
Педагогічне спілкування – це не тільки джерело інформації. Воно створює умови для виховання особистості. Педагоги стверджують, що мистецтво виховання – це насамперед мистецтво спілкування. У спілкуванні важливу роль відіграють не тільки прийоми й методи, які використовує педагог, а й індивідуально- психологічні властивості його особистості. Спілкуючись із ним, учень засвоює вміння жити серед людей, розуміти їх, співпереживати, співчувати, допомагати іншим, турбуватися про них.
Досягнення розвивальної цілі через спілкування сприяє створенню психологічних ситуацій, які стимулюють самоосвіту й самовиховання особистості, зокрема: створюються можливості для виявлення та врахування індивідуально-психологічних особливостей учнів, здійснюється соціально-психологічна корекція в розвитку і становленні важливих їхніх особистісних якостей (мова, мислительна діяльність).
Мотивами спілкування можуть бути: потреби, інтереси педагога; потреби й інтереси суб'єктів спілкування, які спонукають їх до спілкування; потреби, зумовлені необхідністю спільно розв'язувати навчально-виховні завдання. Співвідношення мотивів спілкування педагога з учнями (студентами) може коливатися від повного збігу до конфлікту. Відповідно до цього спілкування може носити дружній або конфліктний характер.
Основними цілями педагогічного спілкування можуть бути: передавання та отримання навчальної інформації, активізація суб'єктів спілкування, управління спільними діями. Цілі суб'єктів спілкування можуть збігатися або суперечити, від чого й залежить характер спілкування.
У психолого-педагогічній літературі знайшли відображення такі функції педагогічного спілкування:
• проективна (формулювання цілей спілкування, композиційна побудова змісту спілкування, прогнозування способів і видів комунікації);
• самопрезентаційна (демонстрування індивідуально-психологічних і соціально-психологічних властивостей особистості);
• інформаційна (прийом, зберігання та передавання інформації, обмін думками, індивідуальним досвідом тощо);
• мотиваційно-спонукальна (стимулювання активності суб'єкта спілкування, спрямування його на певні дії);
• контактна (емоційний контакт – встановлення єдності емоційних позицій педагога й учнів щодо змісту спілкування, пізнавальний контакт – розуміння ними індивідуальних особливостей і мотивів поведінки один одного, схожості поглядів на предметний аспект спілкування);
• соціально-перцептивна (сприйняття, пізнання і розуміння партнера);
• інтерактивна (встановлення відносин, вироблення спільної стратегії взаємодії, реалізація соціальних ролей);
• емоційно-ціннісна (емоційно-виразне передавання знань, прояв оцінних ставлень один до одного, переживання ситуації спілкування та реагування на емоційну напругу, викликання в суб'єкта спілкування адекватних емоційних переживань);
• регулятивна (регулювання поведінки учнів та власної);
• рефлексивна (оцінювання поведінки учасників спілкування, аналіз вербальної і невербальної інформації та процесу спілкування).
