ХХ століття закінчилося, попри всі ідеологічні утиски майже до 80-х років, добротними виставами за драмами і комедіями О.Коломійця, Я.Стельмаха, Я.Верещака і ми плавно увійшли у постмодерний простір ХХІ століття. У кращих драмах і театральних виставах ще з 80-х застосовувався принцип повторюваності найголовнішого епізоду, відчувалося тяжіння до стилізації, ремінісценцій, алюзій. Драматурги почали мати справу не з «чистотою жанру», а з переінакшенням, цитуванням, конгломератом видів, а найбільше міфотворенням. Теоретики й історики театру наголошують, що в Україні, так само як і в цілому світі, театральне мистецтво вступило у фазу постмодернізму як основного художнього напрямку. Переважно у всіх найсучасніших п’єсах йдеться про прагнення поєднати, взаємодоповнити часом цілком протилежні думки багатьох людей, реалій, філософій.
ХХІ ст. внесло деякі зміни в драматургічну тріаду компонентів – конфлікт, подія, характер, які нині виявляють тенденцію до більшої взаємозалежності та взаємо- обумовленості, коли конфлікт розкривається у фіналі. Якщо ж говорити про сучасного «героя», то це людина, яка не приймає цього світу й хоче змінити його бодай феєрверком від власної смерті. У багатьох п’єсах застосовується принцип гри: театр у театрі, телепрограма, шоу, азартна гра, розіграші, ошукування, містифікації. Хоча в деяких авторів збережені класичні жанри, переважають індивідуальні жанрові утворення, ніби своєрідні умови гри: наприклад, «поліфонічна драма», «химерна феєрія», означеннями «майже» – «майже комедія», «майже еротична трагедія» або «не» – «неісторична дра- ма», «неп’єса», із парадоксальними поєднаннями: «трагедія здійснених бажань», «чорна комедія для театру національної трагедії» та інші. Сьогодення внесло у драматургічний твір посутню свободу, яка полягає у знятті всіляких табу: імморалізм, поява маргінальних персонажів, ненормативного мовлення (сленг, лайка, суржик). Ще одним важливим компонентом системи особливостей сучасної драматургії є наявність сміхової культури – пародіювання, гротеск, чорний гумор, наскрізна іронія – де ліризм і комедійність, героїка і патетика поєднуються з публіцистичністю, сатира іноді вживається в трагедійній п’єсі.
«Страйк ілюзій: антологія сучасної української драматургії» — перша книга із серії сучасної української драматургії «Нова п'єса». Антологія вмістила у собі 10 п'єс відомих драматичних авторів, чиї твори неодноразово ставилися на сценічних майданчиках України і перекладались іноземними мовами. Антологія є презентацією цілого спектру стилів і показує розмаїття пошуків сучасної української драматургії. «Страйк ілюзій» є підтвердженням нової епохи, що повністю витіснила епоху постмодернізму в Україні.
«Чарований запорожець»
Відкриває антологію п'єса Богдана Жолдака «Чарований запорожець». За визначенням автора це «химерна феєрія», для більшого розуміння таке визначення найбільше підходить під водевіль. П'єса не є «автономною», бо вона має багато спільних рис з «Лісовою піснею» Лесі Українки, щось на кшталт пародії на неї.
«Сім кроків до Голгофи»
«Сім кроків до Голгофи» - це єдиний твір у антології, що має епіграф. Її автором є Олег Гончар. Ця п'єса розповідає про історію людини, яка на шляху до своєї меті-фікції — Голгофи — здатна прибрати з дороги всіх, хто стоїть їй на заваді. Але все ж правосуддя бере гору над безкарністю. Ця філософська історія дає новітнє прочитання Старого Заповіту, певним чином спроектоване на жорстокість сучасного світу. Суть п'єси можна звести до цитати з неї: «Ніхто… не може… безкарно… творити зло».
«Дев'ятий місячний день»
У п'єсі Олександри Погребінської «Дев'ятий місячний день» перед собою бачимо сучасну сім'ю — немолода мати, її син Олег та його колишня дружина Олена. Родина живе одноманітним і сирим життям. Батько Олега помер п'ять років тому, а до його матері залицяється будівельник Віктор Михайлович. І хоча Олена вже давно розлучилася з Олегом, стосунки їх є дуже своєрідними — вона то булочки їм принесе, то пирогів. Все життя проходить у сірості, та одного літнього дня монотонне життя завершується.
«Самогубство самотності»
Трагіфарс на дві дії «Самогубство самотності» Неди Нежданої розчленоване не на яви, сцени чи картини, а на сходинки (їх, до речі, рівно тринадцять). Ремарки стиснуті, проте досить часті, адже в п'єсі багато фізичної дії. Дійових осіб тут усього чотири: люди — Він і Вона, та коти — Кіт і Киця. Усе відбувається на даху якогось будинку. Спершу з'являються коти, вони, нарешті, знаходять підходящий дах для котячого свята й чекають на свого товариша Рудика, котрий має принести сметану. Аж тут виникає чоловік із трупом за плечима, коти незадоволені, бо саме через нього вони міняють уже п'ятий дах: куди вони — туди й Він зі своїм мертвяком, однак нікуди не йдуть. Із будки з антеною виходить жінка у довгій сукні, чоловік, угледівши її, ховається, прилаштовує на будку якийсь пристрій і кудись телефонує по мобільнику. Жінка вже стоїть на краю і збирається стрибнути. Він озивається до Неї, зав'язується розмова, недовіра та підозри у вбивстві поступаються місцем відвертості.
«На виступцях»
Десята п'єса — фарс для двох блазнів, годинника та маріонеток «На виступцях» Катерини Демчук. Цей твір містить елементи постмодерністської естетики. Перед нашими очима постає жива колода карт: королі, нижники, кралі та їх слуги. Зовсім випадково в цю країну, якої немає на жодній карті, потрапляє чужинець (мандрівник). Пильність гостя присипляє надмірна увага до його персони з боку нижників, краль, блазня: вони переодягають його в прекрасні, гідні короля шати, пригощають наливкою, розважають. Проте не все так добре в цьому королівстві — поступово чужинець дізнається про місцевий ритуал: людина, що приходить сюди, мусить або померти, або стати королем, своїм наказом убивши попереднього (адже, як і в кожному пристойному королівстві, тут є кат).
На думку критиків, у збірці проявляються такі тенденції розвитку сучасної української драми:
· Експерименти з ремарками — їх наближення до, тексту епічного твору, що характеризується наявністю тропів (епітетів, порівняльних зворотів, інверсованих речень), авторської позиції щодо того, що відбувається в п'єсі, «зайвої» для режисера інформації;
· Збільшення довжини реплік, що віддаляє діалоги персонажів від живого мовлення;
· Тяжіння до «монологізації» драми (мається на увазі зростання ролі монологів у п'єсі, аж до обрання форми моновистави, де говорить усього лиш один персонаж);
· Скорочення кількості дійових осіб, що призводить до відсутності в творах сучасної української драматургії полілогів;
· Включення в текст драми «малих» жанрів інших родів літератури: пісень, віршів, анекдотів, фрагментів епічних творів;
· Нетрадиційне членування п'єс або й повна відсутність будь-якого поділу на дії, картини, сцени
