У мистецькому середовищі початку 60-х років ХХ століття (а саме тоді відбувся драматургічний дебют О. Коломійця) спостерігався різкий дисонанс: з одного боку, декларувалися вимоги щодо оновлення літературної і театральної діяльності, починалося семантичне зміщення ідеологічних домінант, піднесення загального ідейно-художнього, інтелектуально-філософського рівня в мистецтві, а з іншого – настійно заборонялося порушувати канони соцреалізму. Влада, відчувши цей дисонанс, вживає низку запобіжних самозберігальних заходів, зокрема започатковує різноманітні літературо- і театрознавчі дискусії, в яких провладна критика лише імітує реалізацію права митців на свободу творчості, оскільки вже у 1965–1966 роках посилюється ідеологічний тиск і починаються нові репресії, жертвами яких стали митці-шістдесятники, а також інші вільнодумці. Однак інновації в мистецькому середовищі продуктивно позначилися на творчості О. Коломійця, який увійшов у літературний процес цілісною сформованою особистістю і дебютував у драматургії в 1959–1961-у роках. Він у своїй творчості всіляко намагався дотримуватися опозиційного до офіційної критики напряму еволюції драматургії.
Розпочавши свій творчий шлях у драматургії соціально-побутовою комедією „Фараони”, О. Коломієць не тільки талановито продовжує художні традиції І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’яненка, поновлює прийоми бурлеску, травестії, водевілю, але й уперше загострює увагу на реальних проблемах суспільства. У річищі його творчого пошуку опинився досвід видатних вітчизняних та зарубіжних драматургів – як попередників, так і сучасників. Драматург скеровує свій погляд на нетрадиційну драму і – наскільки дозволяє цензура – вводить її елементи у свої п’єси. В своєму творі – драматичному памфлеті „Дванадцята година” – майстер сміливо використовує заборонені, „ворожі” прийоми монтажу, асоціативності мислення.
У своїх творах О. Коломієць використовував ефект очуження Б. Брехта.
Початок оновлення драматургії від соцреалізмівського канону і переорієнтації на людинознавчі теми констатують ліричні драми О. Коломійця ( „Спасибі тобі, моє кохання”, „Горлиця”, „Одіссея в сім днів” й інші). Драматург досліджує людину в морально-етичному аспекті, у сім’ї й колективі, у її шуканні вартісних життєвих орієнтирів, у переоцінці фальшивих цінностей, у намаганні осмислити свій внутрішній світ. Активне впровадження тенденцій ліризації, поетизації, епічності в драматургічні твори, а також поетичне світосприйняття дійсності й увиразнення його в ліродраматичній формі.
Новаторство українського драматурга проявляється у сміливому експериментуванні з формою твору та засобами поетики. О. Коломієць модифікував жанри драми і комедії:
- соціально-психологічна драма (повість про сім’ю проблемно-соціальна драма
- ліро-психологічна драма
- лірична драма на 2 дії
- повість про любов
- драматичний памфлет
- драма з елементами притчі
Таким чином, для творчої манери О. Коломійця характерні різноманітність жанрових форм, стильовий синтетизм, поліфонічність дії, контамінація різних за часом сюжетних планів, поєднання у межах композиції драматичної та епічної манери.
Соціально-побутова комедія „Фараони” стала першим драматургічним твором, яким дебютував О. Коломієць і який відразу вирізнився з великого масиву п’єс на селянську тематику реальною соціальною проблематикою, композиційністю, пройнятністю особливостями національної драматургічної спадщини. Доказами цього є побутова фактура п’єси, український національний колорит, жива народна мова і навіть унікальний український гумор. Матеріал п’єси як побутової комедії поєднується з легкою напівводевільною формою, з сатиричною спрямованістю змісту.
Психологізм властивий кожному творові драматурга, але найпотужніше виражений у психологічних драмах „Дикий Ангел”, „Двоє дивляться кіно”, „Святі грішниці”. У них найбільшою мірою наявне делікатне дослідження внутрішнього світу людини, апелювання до моральних й етичних законів суспільства, проблеми виховання молоді.
"Повість про сім'ю" — такий підзаголовок має одна з кращих п'єс драматурга "Дикий Ангел". У цьому творі йдеться про найдорожче — сім’ю, батьків і дітей, працю, честь роду і його совість, спадкоємність поколінь. І справа не лише у виборі теми (бо чи не вперше в українській літературі йдеться про щасливу родину), порушенні актуальних проблем, а в тому, як це робиться.
Майстерність автора п’єси полягає у тому, що його, безперечно, можна назвати новатором.
Письменник порушує у п'єсі ряд проблем, зокрема такі проблеми, як чистота навколишнього середовища, розуміння того, в чому полягає любов до своєї країни, усвідомлення ролі праці в процесі виховання.
Також драматург ґрунтовно досліджує проблему взаємин батьків і дітей, батьківської відповідальності за виховання дітей, єдності особистого і громадського. Вважаю, що саме проблема взаємин батьків і дітей є стрижневою у п’єсі.
Проблему батьківського авторитету і відповідальності батьків за своїх дітей, за їхню працю автор поєднує з проблемою вірності батьківським традиціям, наступності поколінь.
У п’єсі зачіпається й інша актуальна на сьогодні проблема — ранніх шлюбів. Досить часто молоді люди квапляться одружуватися, незважаючи на те що свого місця в суспільстві вони ще не знайшли і перебувають на утриманні батьків. Здебільшого така сім’я, не витримавши перших матеріальних випробувань, розпадається. «Закінчиш інститут, попрацюєш, щоб у гаманці завелося, а тоді й женися. Інакше як жити?» — наставляє батько найменшого сина-студента. А коли той, усупереч волі батьків, одружився з ученицею медичної школи, Платон Микитович виганяє їх з дому, відмовляє в допомозі. Звичайно, він розуміє, що чинить жорстоко, в душі переживає, але не поступається своїми принципами. Щоправда, Ангел знав, що Павлик вистоїть, бо це його син. І він не помилився. Павлик навчання в інституті не покинув, протягом літніх канікул разом з молодою дружиною працював на Півночі. «Поїхав і не шкодую…» — хвалиться Павлик батькові, і в його душі немає образи на батька.
Окрему увагу, на мою думку, варто приділити поетиці твору. Діалоги в п’єсі короткі та жваві, часто сповнені іронічного підтексту (варто лише згадати епізод-розмову між журналістом Клоковим та Ангелом, Крячком та Платоном Микитовичем).
У п’єсі багато пісень, і особливу композиційну, об’єднуючу роль тут грає пісня про тата, яку весь час із зворушенням згадують і співають діти Ангела, невістки.
Художник Віля співає пісню, в якій, на перший погляд, бракує логіки; насправді ж вона сповнена глибокого афористичного змісту, що стосується все тієї ж проблеми батьків і дітей: діти часто повторюють помилки батьків.
Мова персонажів глибоко індивідуалізована. Просторічна лексика відтворює реальні картини побуту. Багата п’єса на фразеологізми, які влучно характеризують її героїв.
Для того, щоб показати ознаки нового покоління, автор вводить у мову персонажів молодіжний сленг.
Уся п’єса пронизана тонким гумором та іронією. Так, запам’ятовуються іронічно-насмішкуваті репліки Тані, гострого язичка якої побоюються всі — від бешкетника-сусіда Ванька до фотокореспондента Клокова. Дівчина дозволяє собі покепкувати навіть із батька.
Підсумовуючи, потрібно сказати, що п’єса «Дикий Ангел» — нове слово в українській літературі.
