Потужна енергія «розстріляного відродження» виявилася незнищенною, вочас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції— «празька школа».
Назва «Празька школа», яка об’єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олену Телігу, Андрія Гарасевича та інших, уперше була вжита професором Володимиром Державиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945-1947)». «Пражани» були своєрідним «творчим клубом», у якому циркулювалася низка художніх, філософських, політичних, ідеологічних тощо ідей, котрі поділялися співрозмовниками. Тому маємо справу з «нестандартним» колективним явищем в історії української літератури, яке, попри окресленість однією назвою та певною співзвучністю тих чи інших ідей, образів, мотивів у творчості поетів, передбачає розмову про доволі насичені, різнобарвні, глибоко самобутні і самостійні художні практики «пражан», об’єднані лише певними загальними рисами. Суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х рр. XX ст., де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали в місцевих закладах та інших навчальних установах: Кардовий університет (О. Стефанович, О. Лятуринська, О. Ольжич, Н. Лівицька-Холодна, А. Гарасевич), Український Вільний Університет (О. Стефанович, О. Ольжич, А. Гарасевич), Українська господарська академія (Є. Маланюк, Л. Мосендз), Український високий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга, Г. Мазуренко), Українські студії практичного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазуренко). Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегаполісів українського наукового, літературного та політичного життя на еміграції. За своїм стилем «пражани» були неоромантиками, але філософською заглибленістю й любов’ю до класичних форм споріднювались з київськими неокласиками. їхні твори відбили болісні роздуми над причинами поразки у визвольній війні. Вони сформулювали свою концепцію людини. Це — духовно сильна й вольова особистість, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалежність України. Волелюбність, мужність, почуття відповідальності перед поневоленою батьківщиною, щирий патріотизм — основний пафос їхньої творчості.
Володимир Державін, характеризуючи творчість Ольжича, визначає її як поезію національного героїзму. Усією своєю творчістю Олег Ольжич прагнув утвердити цей героїчний світогляд, пропагував думку, що кожен громадянин має здобувати свободу, можливо, навіть ціною власного життя.
Його вірші, пройняті цією ідеєю, друкувалися на сторінках емігрантської періодики, здебільшого у редагованому Дмитром Донцовим львівському журналі "Вісник" поряд з поезіями Є. Маланюка, Л. Мосендза, О. Теліги.
Збірки Олега Ольжича "Рінь", "Вежі", "Підзамчя" абсолютно різні і за формою, і за змістом.
Перша збірка його поезій "Рінь", як уже зазначалося, була надрукована у Львові. Вона відзначалася витонченістю форми та стилю. Уже сама назва є досить промовистою, адже словом "рінь" українці називали крупний пісок, гравій, гальку або берег чи дно річки з крупного піску, гравію, гальки. Фактично, це та основа, яка необхідна для існування людства:Як історик, Ольжич розуміє, що минуле, сучасне та майбутнє - взаємопов'язані. Не можна поважати сучасність і сучасників, якщо ти не поважаєш своїх предків, їхньої мудрості. Якщо під цим кутом розглядати вірш "Археологія", то він набуває доситьглибокого змісту.
Друга і остання прижиттєва книга поета "Вежі" відрізняється від інших збірок, у першу чергу, тим, що має гостру ідейно-політичну скерованість, по-друге, пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів. На відміну від першої книги, тут поет переважно звертається не до минулого, а до сучасного. Збірка "Вежі" складається з двох ліричних поем: "Городок. 1932" і "Незнаному Воякові". Вірш "Захочеш - і будеш" - це дев'ятий вірш із циклу "Незнаному Воякові", в якому автор переконує читачів, що все в нашому житті залежить від нас самих:.Тільки доклавши власних зусиль, людина зможе побудувати щасливе майбутнє, бо часто ми просто не усвідомлюємо, наскільки багатим є наш внутрішній світ, скільки фізичної сили приховує сила людського духу. Але в той же час нам слід пам'ятати, що наші дії не можуть керуватись вседозволеністю, ми не можемо діяти за принципом "Ціль виправдовує засоби", адже всередині кожного з нас є вічне мірило наших вчинків - сумління. Автор називає сумління "невблаганним", тому що ми можемо переконати оточуючих, що примусило нас порушити якісь моральні принципи життя, але ми ніколи не зможемо переконати в цьому сумління, не зможемо примусити його замовкнути:
Отже, увесь цикл поезій "Незнаному Воякові" пройнятий гострим осудом безперспективної інерції українців, є поетичним закликом не примирятися з принизливим становищем раба.Помітне місце у збірці "Вежі" посідає поема-хроніка "Городок. 1932", де йде мова про суворе життя українських підпільників.
Збірку "Підзамчя" Ольжич приготував до друку ще в 1940 році, але через ряд причин, у тому числі історичних, вона вийшла вже після смерті поета. Ця книга ніби поєднала в собі творчі пошуки Ольжича попередніх часів, засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності.
Поезія Ольжича - це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до здобуття права бути справжньою нацією. А в перемогу своєї нації поет вірить свято:
Вірш «Захочеш — і будеш» — дев’ятий із циклу «Незнаному Воякові», в якому поет безпосередньо звертається до кожного з нас, переконуючи, що все в житті залежить від нас самих, від нашого вольового рішення: «Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила». «Захочеш — і будеш» ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ
Захочеш – і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила. Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила. І легко тобі, хоч і дивишся ниць, Аби не спіткнутись ні разу, І нести солодкий тягар таємниць І гостру петарду наказу. Навчишся надать блискавичність думкам І рішенням важкість каміння. Піти чи послати і стать сам на сам З своїм невблаганним сумлінням (в1рш)
Людина має в собі невичерпні сили, про які вона інколи й не здогадується. Безмежна її любов до батьківщини, мужність, із якою вона захищає свій край, готовність до самопожертви. Особливо це характерно для нашої багатостраждальної України, душі її народу часто не збагнути іншим. Логічний наголос на слові «захочеш» підсилює спонукання до вольового рішення людини. Так пізніше Василь Симоненко використає такий же потужний логічний наголос, звертаючись до сучасників: «Ти знаєш, що ти — людина?» Справжнє, наповнене боротьбою життя, вважає Олег Ольжич, не для слабких: «Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила». Це не означає — крокувати з високо піднятою головою, незважаючи ні на що, це значить приймати виважені рішення, аби не помилитися й виконати свій обовязок: «І легко тобі, хоч і дивишся ниць, Аби не спіткнутись ні разу, І нести солодкий тягар таємниць І гостру петарду наказу».
