Український романтизм упродовж першої половини XIX ст. став органічним явищем духовного, культурного і наукового життя. Він інтегрував соціокультурні запити й інтелектуальні вимоги тогочасного українського суспільства до національного відродження, віддзеркалював пошук світоглядних та ціннісних орієнтирів в умовах соціальних, культурних і духовних трансформацій. Зокрема Ясь О. вважає, що в українському контексті романтизм мав поліфункціональне призначення: 1) як каталізатор національної міфотворчості; 2) як інструмент для формування суспільно-політичних та культурницьких програм; 3) як месіанський репрезентант української ідеї на теренах слов'янства й Європи; 4) як спосіб актуалізації історичних традицій, що формували українську національну свідомість.
Через усе життя П. Куліш проніс сприйняту в юності ідею романтика И.Гердера про цінність національної самобутності та неповторного історичного шляху кожного народу. Дотримуючись положення про існування універсальних законів розвитку природи й суспільства, на думку Є.Нахліка, П.Куліш був переконаний, що збереження національного розмаїття людства має всепланетарну доцільність і відповідає універсальним закономірностям розвитку Всесвіту.
Будучи під впливом романтичних тенденцій, вказував Шенрок В., П.Куліш акцентував увагу на розмаїтих духовних виявах масового героя, на “пам'ятках духу народного”, котрі розглядалися ним як найвища цінність.
Його хутірська філософія - це своєрідна філософія буття, котра формувалася у типових та цілком природних обставинах повсякденної діяльності українців (господарської, розумової й духовної), визначаючи їхній національний характер. Ця нація за своєю природою є селянською, але не в класовому, а у духовному розумінні. Крім того, основними рисами українського етносу є почуттєвість та глибока релігійність. Символом його духовного життя, на думку П.Куліша, є хутір, де живуть люди, “свіжі душею”, “чисті серцем”. Це - Україна, котру треба, як “і своєї рідної мови, і свого рідного звичаю, вірним серцем держатися”.
Цілком погоджуємося з Сініциною А., що ідеалом українського життя, за П.Кулішем, є хутір - не лише як осередок природного, натурального життя українця, а водночас й як осередок національної самобутності, "простих звичаїв", живої народної мови, вільного духу кожної людини. Образ хутора стає домінантою мислення письменника. Можна припустити, що ідея хутірства певною мірою була навіяна П.Кулішу філософією Ж.-Ж. Руссо. Проте він не наслідував її сліпо, а дав своє оригінальне чи швидше національне тлумачення, провів через неї ідею українства. Не випадково, що хутір ототожнював ним з образом рідної землі, мови, звичаїв. Куліш розвинув важливий філософський принцип гармонії, єдності людини та природи, відверто заявляючи про руйнівні тенденції міської цивілізації у сфері духовній і морально-етичній.
Як важливу складову картини світу П.Куліша ми розглядаємо релігію, котра здатна відбити суспільно-політичні погляди письменника “українофільство” останнього під час формування світобачення і його духовних переконань. Вихідним у світогляді П.Куліша є визнання Бога як творця всього світу - органічного й неорганічного, людини та суспільства. Своє уявлення про нього він сформулював так: “Боже мій!.. Ти створив один закон правди, один закон природи, один закон життя або буття і звелів творитися усій різноманітності як мислячої, так і несвідомої природи, або, краще сказати, єдиній істоті, названої космосом, з усім його духовним і з усім його матеріальним; звелів творитися нескінченній різноманітності цього космосу, неосяжній навіть і для фантазії поета, за одним якимось законом, присутність котрого відчуває в історії подвійно єдиного світу наша божественно влаштована душа, але якого осягнути вона не в змозі.
“Орися” Куліш переказ (романтично-ідилічне оповідання)
Була в сотника Таволги дочка Орися. Така гарна була, що краща і над ясную зорю в погоду, краща й над місяць серед ночі, краща й над саме сонце, що звеселяє й рибу в морі, і звіра в діброві, і мак у городі. І знали її далеко, по всій Україні. Було, кому з молодого козацтва чи треба, чи не треба чого у Війтовці, ідуть аж за сто верст, аби побачить, що там за дочка в сотника. А Орися була вже не дитина. Подивиться на неї сотник, порадується, що дождав на старість собі такої дочки. Та часом посумує: не хотілось би віддавати таку красуню за старого діда, бо зв’ялить ревнуючи, як билину в полі. Не хотілось би і за молодого шибайголову оддать, що не проживе довго без степу та коня, поляже в полі і залишить Орисю з діточками горювати.
Приснився Орисі раз сон. Прийшла до неї з того світу паніматка та й повідала, що недовго вже дочці залишилось дівувати. Прокинувшись вранці, Орися пішла до панотця проситися поїхати прати до Трубайла, під Турову кручу. Покликав сотник старого Гриву, наказав запрягти коней та повезти дівчат до Трубайла. А той Грива був старий дідуган з бородою сивою до пояса. Знав пана ще змалку; випестив його, вивчив і на коні їздить. Виходив із сотником ледве не всю Польщу, був з ним і в Криму, і на Чорному морі та вже на старість дожити б віку при йому. Звикли вони з сотником один одного добродіями величати.
То викотив Грива з хлопцями віз, добре йому знайомий, що не раз, засівши за його, відбивався од ляхів або татарви, не раз прийняв через нього й нужди немало, як трапиться було утікати із ним по корчах, по болотах, по багнах із залоги. Впряг двох коників, а дівчата повиносили сорочки та рушники, та настільники; наклали повний віз і самі посідали. Орися між ними, як мак у городі.
Вже й луг перед ними. І сюди зелено, і туди зелено. Трава свіжа та молода. Скільки вгорі синього неба, стільки внизу зеленого лугу. Реве Трубайло за левадами – не вода, а саме чисте скло, кришталь лине з гори і б’ється на дрібні склянки об каміння. Над річкою висока круча. Дивляться дівчата та й питають в старого Гриви, чого вона називається Туровою. Розповів старий, що колись давно правив Переяславом князь. Поїхав він якось на полювання та й одбивсь од своєї челяді. Побачив він на лощині стадо турів з золотими рогами, а при них дівчину, що своєю красою всю пущу освітила. Став князь її просити стати його жоною. Ала дівчина відмовила. Тоді князь пригрозив її турів постріляти. “Як постріляєш мої тури, то вже більш нічого не стрілятимеш”, – відповіла дівчина. Князь розсердився і почав стріляти. Тури кинулись тікати, прибігли на високу кручу і шубовсть у воду. Усі каменем лягли по дну. Сплеснула дівчина руками: “Потопив моїх золоторогів-турів, блукай же тепер по пущі по всі вічнії роки!” Отже, й блукає той князь до цього часу та все не знайде свого Переяслава. А дівчинині тури лежать і досі камінням у воді.
Засмутив дівчат старий Грива. Одійшли прать подалі від кручі. Побачили дівчата у воді відображення – стоїть на кручі князь на коні – га так і обімліли. А козак теж здивувався: чи дівчата, чи русалки повиходили прать сорочки самому підводному цареві. Став старий Грива розпитувать козака, куди їде та чого йому треба у Війтовцях. І пояснив, якою дорогою їхати треба. Подякував козак, повернув коня та й сховавсь поза деревом. А дівчата розгулялись, розписали козака; то суджений панночці.
Попрали дівчата сорочки, поскладали на віз і поїхали додому. Ще не в’їхавши в двір, побачили коня того козака на подвір’ї. А козак визирнув у віконце, побачив Орисю, зрадів і почав просити сотника віддати за нього Орисю. Гукнув сотник дочку, спитав, чи любий їй козак. Засоромилась дівчина, мовчить. Тоді благословив сотник козака та дочку, а згодом і весілля одгуляли.
