Романтизм як один із провідних напрямків у літературі виник на межі 18-19ст. у країнах Західної Європи. В Україні романтизм поширюється пізніше - у перші десятиріччя 19ст. Цей напрям відіграв значну роль у пробудженні національної свідомості. Він розвивався насамперед під впливом поглибленого вивчення історичного минулого й був спрямований не так проти класицизму, як проти бурлескних і травестійних традицій.
Помітну роль у становленні романтизму відіграла Харківська школа романтиків ( Срезневський, Боровиковський, Гребінка) та підготовлені ними видання «Український альманах» (1831), «Запорожская старина»(1833-1838).
У Галичині провідником цього напряму виступила «Руська трійця» (Шашкевич, Вагилевич, Головацький), яка випустила збірник «Русалка Дністровая» (1837), що проголошувала ідеї слов’янського братерства та народності.
З кінця 30- на початку 40-х рр.. з’явилось нове покоління романтиків Київська школа(Метлинський, Максимович, Куліш, Шевченко, Костомаров). У літературі цей етап засвідчений появою історичного роману «Чорна рада» П.Куліша, історичної драми «Сава Чалий», «Переяславська ніч» М.Костомарова, розвитком інтимної, пейзажної, громадянської лірики (В.Забіла, Є.Гребінка, В.Петренко, О. Афанасьєв- Чужбинський), виробленню літературної мови і стилю. Виділяють 4 тематично-стильові течії романтизму:
· Фольклорно-побутова;
· Фольклорно-історична;
· Громадянська;
· Психологічно-особистісна.
Тематично в романтиків виділяють мотиви розчарування в сучасній дійсності, неприйняття її,спроба втекти у інший світ; мотиви світової туги, милування старовиною, смутку за минулою славою рідного краю.
В 40-х роках романтичний рух блискуче розвивається у «Кирило-Мефодієвському братстві», але його припиняє адміністративне переслідування. Романтичний рух ще наприкінці свого існування знаходить останній осередок у Петербурзі під час існування «Основи». Після цього на Україні вже немає широкого літературного романтичного руху, хоч окремі романтики залишаються.
З романтизмом у певний період була пов’язана творчість Є.Гребінки, М.Петренка, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського.
Поборники романтизму підносили ідею народності як основну умову розвитку мистецтва, прагнули розширити стильові, тематичні, жанрові межі, доводячи, що українською мовою можна передавати найскладніші і найтонші поняття, різноманітні думки й почуття. Романтики внесли в українську літературу нові мотиви й оригінальні художні засоби, поетику образів-символів, образів-алегорій з філософськими узагальненнями, трагедійні колізії (особливо виразно проявились вони у А.Метлинського), запровадили нові жанри – баладу, ліро-епічну поему, елегію, пісню, сонет. Багато поезій стали популярними в народі піснями: “Де ти бродиш, моя доле?”, “За Неман іду” С.Писаревського, “Дивлюся на небо та й думку гадаю” М.Петренка, “Ні, мамо, не можна нелюба любить!” Є.Гребінки, “Скажи мені правду, мій добрий козаче” О.Афанасьєва-Чужбинського, “Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейку” В.Забіли, “Верховино, світку ти наш” М.Устиновича та ін.
Романтики зверталися до зображення героїчного минулого народу, щедро використовуючи народно-фантастичні повір’я, казки та легенди. Особливо багато зробили романтики для розширення зв’язків української літератури з літературами інших народів. На цей час припадають вільні переспіви та переклади з Пушкіна, Байрона, Міцкевича. Українські письменники (Котляревський, Гулак-Артемовський, Боровиковський, Квітка-Основ’яненко, Гребінка) водночас виступають із творами російською мовою.
