Український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови.
Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Українскій Вістникъ» (1816–1817), сприяв виданню альманаху «Молодикъ» (1843–1844). Загальною особливістю жанрово-стильової побудови повістей та оповідань Квітки-Основ’яненка є наявність дидактично-моралістичних вступів або висновків чи вставок, вмонтування в художшо структуру твору позасюжетних сатирично-викривальних узагальнюючих фрагментів, ідейно-худож-нє призначення яких — типізовано-викривальний випад проти соціяльно-суспільних несправедливостей, що їх зазнає трудове селянство. Такими фрагментами-вставками в «Марусі» є узагальнююча картина трагічної долі жінки-солдатки та її дітей, долі сироти; в «Мертвецькому великодні» — сатирична картина-узагальнення, що яскраво виражає ідею про неможливість знайти захист у влади й суду несправедливо кривдженому селянинові. Письменник часто ніби мимохідь «вклинює» різкі штрихи, якими коротко характеризує або становище кріпака («як потягнуть за подушне», «нагайкою, як у степу косарів»), або існуючу суспільну несправедливість, зловживання чи аморальність панства та духівництва.
Композиція творів споріднена з побудовою давньої притчі. На початку йде розгорнена мораль, а сюжетне оповідання виступає розгорненим тлумаченням висловлених міркувань.
Ліризація прозово-епічного жанру повісті у Квітки-Основ’яненка часто здійснюється під впливом народної пісенності. В «Марусі», «Сердешній Оксані», «Щирій любові» автор (оповідач) не обмежується об’єктивним змалюванням подій і героїн, побутових, соціяльно-станових зв’язків персонажів, їх внутрішнього світу, а й виявляє свій зв’язок зіз зображуваним власними роздумами, емоційним ставленням до нього; зображуване ніби забарвлюється особливим авторським сприйняттям його. В організації художнього світу кожної з цих повістей, крім епічно-об’єктивної розповіді про події й героїв, велике значення має ідейно-емоційний пафос оповідача. Ідейно-емоційна настроєність автора-оповідача виявляється і в принципах узагальнення: «Оксано, Оксано!— звертається автор до героїні.— Якби ти більше панів знала... ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої години» (III, 272). Особливо лірична стихія виявляється в поетиці, підпорядкованій завданню вираження в поетично сконцентрованій формі емоційного стану душі автора.
Центральні колізії повістей «Добре роби — добре і буде», «Конотопська відьма», «Козир-дівка» мають суспільно-побутовий характер.
Перше українське оповідання «Салдацький патрет» Г. Кнітки-Основ’яненка являє собою складну, майстерно організовану ідейно-художню систему, оригінальну за жанровою структурою. За композицією зіставне з вертепною драмою[2]: маємо 11 самостійних епізодів чи портретів, об’єднаних спільним образом Кузьми Трохимовича. Вони проходять перед читачем по черзі: випадок з поповою кобилою, як помилялися Охрім Супоня, Явдоха Колупайчиха і т.п.
Образ оповідача – мудрої, досвідченої, добродушної, трохи лукавої людини з народу. Твір має форму неквапливої розповіді; автор вводить елементи розмовного стилю. Особливо виразна орієнтація на розмовний стиль на початку оповідання. Переважають прості короткі й обірвані, незакінчені речення. Прагнення до емоційності веде до використання синтаксичних конструкцій з вигуками, частками, вставними словами й реченнями, повторами. Багато питальних і окличних речень:
“Був собi колись-то якийсь-то маляр... ось на умi мотається, як його звали, та не згадаю... Ну, дарма; маляр та й маляр. I що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку, думаєте, що вiн так малював собi просто, абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня, таки живiсiнько воно й є; тiльки посвистиш та й годi! А ще було як намалює що-небудь та пiдпише - бо й письменний був собi - що се не кавун, а слива, так таки точнiсiнько слива”.
Ефект живої розмови зі слухачем досягається неодноразовими звертаннями до нього. Зустрічаємо чимало простонародних, діалектних слів і зворотів:
“Стало на світ заньматься”, “вздрів”, “прийшло урем’я”.
Автор віддає данину традиції бурлеску і вводить деякі зразки низької лексики. Вживається низка емоційно забарвлених фразеологізмів.
Квітка намагається передати народний спосіб мислення. Це виявляється у формах відліку часу (“об перших п’ятінках, так вже зорі холодні були”). Ярмарковий галас порівнюється з млином. Бачимо й обмеженість селянина, для якого більш як 20 підвод – “видимо-невидимо”, чоботи, щедро змащені дьогтем – ознака достатку.
Помітний дидактичний елемент. Висміюється легендарна забарливість і непрактичність українського селянина. Використовується прийом ґротеску. Типовий ґротескний образ – сам маляр Кузьма Трохимович. Підкреслюється його талант – і перелічуються твори: відро, свиня, одноока кобила о. Микити. А сам “салдацький патрет” призначається бути опудалом на городі. У Квітки-Основ’яненка три гумористично-сатиричні твори (оповідання «Мертвецький великдень», «От тобі і скарб», повість «Конотопська відьма»), написані з широким викори-танням матеріялу народних фантастичних (міфологічних) уявлень.
Творчий принцип розробки фантастичних мотивів та образів Квіткою-Основ’яненком просвітительсько-реалістичний: підкреслюється їх вигаданість, ірреальність, вплітаються соціальні мотивн реальної дійсності, за допомогою фантастики типізуються характери.
Аналіз твору!
Повість «Конотопська відьма»
В основу сюжету повісті покладено випадки випробування жінок водою для виявлення відьом, котрі зустрічалися ще в часи Квітки. У листі до Плетньова він писав: “Топление мнимых ведьм при засухе не только бывалое, со всеми горестными последствиями, но, к удивлению и даже ужасу, возобновленное помещицею соседней губернии».
Події відбуваються в недалекому минулому, в часах Гетьманщини чи Малоросійської колеґії, коли існувала система козацьких полків, ліквідована 1765 р. Використовуються спогади очевидців, писемні джерела. Яскраво показано, як козацька старшина використовувала забобонність і обмеженість селянства.
Фабула повісті нескладна. Конотопському сотнику наказано йти в похід, а він з намови свого писаря Прокопа Григоровича Пістряка взявся винищувати конотопських відьом. Схиливши обмеженого сотника до невиконання наказу, писар мститься йому за висміювання Пістряка, а водночас розчищає собі шлях до влади. Щоб установити, хто відьма, підозрілих бабів топили в ставку: хто тонув, той відводив підозру від себе. Так утопили з півдесятка жінок, щоб відшукати відьму – Явдоху Зубиху, яка не тонула. Хоч до неї прив’язали пудів з двадцять каміння, вона все плавала на поверхні. Зубиху жорстоко відшмагали, і вона вирішила помститися. Трапилась нагода: Забрьоха, що йому хорунжівна Олена дала печеного гарбуза, прийшов прохати, щоб Зубиха змусила Олену покохати сотника і вийти за нього заміж. Зубиха подала йому надію, а потім одружила з бридкою Солохою, віддаючи Олену за пана Халявського. Останній змінив Забрьоху на посаді сотника й вигнав Пістряка з писарів.
За композицією – найскладніший твір Квітки українською мовою. Сюжет становить складну інтригу з фантастичними епізодами, з переплетінням сюжетних ліній, чого не спостерігаємо в інших творах. Повість складається з чотирнадцяти розділів, кожен з яких починається постійним рефреном:
1. Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха.
2. Смутний i невеселий сидiв у свiтлицi на лавцi конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, а об чiм вiн сумував, ми вже знаємо...
3. Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацької сотнi.
4. Смутно i невесело було раз уранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi.
5. Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до конотопського ставка.
6. Смутна i невесела ходила по своїй хатi, проводивши когось вiд себе i зачинивши дверi, конотопська вiдьма Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що їй дали край ставка при усiй громадi за чаклування.
Рефрен застосований у різних ситуаціях до Забрьохи 8 разів, до Олени 3 рази, до Зубихи й Халявського по 1 разові. У четвертому розділі йдеться про місто Конотоп. У кожному розділі подається ніби несподівана, не підготована попереднім викладом ситуація, і через це щоразу треба повертатися до минулого, щоб пояснити, які події допровадили до такої ситуації.
В «Конотопській відьмі» вірування людей у нечисту силу, їхні уявлення і вигадки про відьом використовуються для розкриття невігластва пред-ставників панівних верств (Забрьоха, Пістряк), їх соціяльної ворожості народові. За переважаючими стильовими принципами зображення героїв і колізій «Конотопська відьма» як жанровий різновид — повість бурлескно-сатирична. У створенні образу Пістряка відчувається досвід інтермедійного дяка-пиворіза: пристрасть до чарки, бідність, ласість до частувань, напускна вченість, туманна, багатомовність канцелярського стилю, аморальність. Для типізації мови автор користується церковною і канцелярською лексикою, просторіччями, народними фразеологізмами.
Серед українських творів письменника вона вирізняється художньою багатошаровістю і багатоплановістю. Автор—просвітитель-реаліст— примушує читачів (слухачів) весело, з полегкістю прощатися з темним, неосвіченим, начиненим антигумашіістю минулим і втой же час примушує побачити його недоліки в навколишньому, бо сучасне панство—це нащадки тієї деградованої старшини, тих забрьох і пістряків, які дістали від Катерини II дворянські права, привілеї, дворянські милості, успадкували від своїх «заслужених» предків усі їхні вади, примноживши й поглибивши їх у нових умовах. Це був своєрідний алегоричний художній прийом, який десятьма роками пізніше Гоголь визначить як «бий у минулому сучасне». Використання бурлескних, гротескних, карикатурних прийомів та інших засобів сатиричної деформації з залученням народно-анекдотичних мотивів і фантастики досягається розкриття станових, суспільно зумовлених потворностей соціального й морального обличчя правлячої верхівки XVIII ст.
Текст повісті засвідчує ґрунтовну обізнаність з фантастикою народних демонологічних повір’їв. Писар Пістряк розповідає:
Зустрічаємо опис найрізноманітніших форм чаклування, лікування засобами народної медицини:
Подано етнографічно точний опис народних звичаїв і вірувань. Вміщено опис весільного обряду зі зборами до вінця, покриттям молодої, обдаруванням.
Потужний дидактичний елемент. Висміяно забобонність консервативного села. Додано окрему частину –
ЗАКIНЧЕНIЄ
