Фольклористика — наука, що вивчає закономірності й особливості розвитку, характер і природу, сутність і тематику фольклору, його специфіку, спільність з іншими видами мистецтва.
Формування шкіл, напрямів і методів дослідження фольклору пов’язано переважно з потребою узагальнити результати численних досліджень народної творчості. Майже до кінця ХVІІІ ст. фольклор не розглядали як предмет наукового осмислення, і тільки в епоху Просвітництва його було виокремлено з культури, ним зацікавилися збирачі старовини, представники різних наук.
Міфологічна школа у фольклористиці. Сформувалася вона в добу Просвітництва. Основні концепти школи виробили брати Я. і В. Грімм. У праці «Німецька міфологія» (1835) Я. Грімм запропонував універсальні методи дослідження архаїчного світогляду, засновані на порівняльно-історичному принципі, при цьому дослідник висловив думку про існування єдиної прамови і єдиної міфосистеми. Українська міфологічна школа розвивалася дещо осібно від європейської традиції. Дослідження її представників спиралися на мовні, уснопоетичні, обрядові, магічно-ритуальні джерела, що сприяло фіксації унікального фольклорного матеріалу. Найплідніше працювали в цьому напрямі Я. Головацький, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, П. Чубинський, М. Сумцов. Досліджуючи міфи, залишки міфологічного світогляду в мові, звичаях, фольклорі, вони доводили національну самобутність українського народу, глибинність і неперервність його культурної традиції.
Наступним етапом розвитку світової науки про народну творчість була міграційна школа (друга половина ХІХ ст.). Її засновником у Європі став німецький вчений Т. Бенфей… Вивчаючи історію, життя і творчість жителів Сходу, Т. Бенфей спостеріг, що подібні сюжети зустрічаються в усній словесності народів незалежно від їх спорідненості…
На противагу арійській теорії Т. Бенфей висунув теорію запозичень чи «мандрівних сюжетів». Її суть полягала в тому, що поширені в багатьох народів сюжети за характером є мандрівними: зародившись в Індії, вони «мігрували» на інші території. Причому це запозичення здійснювалось не через доісторичну спорідненість народів, а внаслідок культурно-історичних відносин між ними…
Учені міграційної школи ввели у науковий обіг велику кількість фольклорних матеріалів, які аналізувалися з погляду культурних взаємин між сусідніми народами, простежуючи шляхи «мандрування» сюжетів. Ідеї прихильників міграційної теорії мали значний вплив на українських учених. Певної апробації вони набули у науково-дослідницькій діяльності Миколи Сумцова…
У ранній період своєї діяльності на ідеї Т. Бенфея спирався й український вчений, історик-сходознавець М. Драгоманов… Ці ідеї використовувались і в працях М. Грушевського…» (Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик)
Культурно-історична школа у фольклористиці. Характерна особливість її — використання порівняльних досліджень в етнології та фольклористиці. Багато ідей вона черпала у філософії позитивізму.
Українська гілка культурно-історичної школи у фольклористиці почала формуватися в добу романтизму, подолавши шлях від захоплення старовиною, збирання фольклору, позитивістського впорядкування й осмислення народного скарбу першої половини ХІХ ст. до застосування історико-порівняльного й історико-генетичного методів на практиці.
Культурно-історична школа спричинилася до розвитку української теоретичної фольклористики з вагомим академічним арсеналом методів і прийомів. Із цим пов’язані намагання хронологізувати, класифікувати і систематизувати фольклорні надбання, визначити їх художньо-естетичну вартість, жанрову специфіку, стильові особливості, дослідити ритміку, строфіку, фоніку та ін.
Здобутки культурно-історичної школи пізніше використовували Ф. Колесса, К. Квітка, Д. Яворницький, А. Лобода, К. Грушевська, В. Петров. Її дослідницьку методологію застосовують і в сучасних фольклористичних студіях.
Етнопсихологічна школа… виникла в США у 20—30 роки 20 ст. Її основоположником вважається психіатр А. Кардинер. Він, базуючись на методах психоаналізу З. Фройда, висунув думку про те, що суть культури кожного народу виявляється в особливостях «основної» («середньої», «модальної», «сумарної») особистості. На його думку, культура народу є до певної міри проявом індивідуальної психології окремого його представника, але у широких масштабах…» (Мар’яна Лановик, Зоряна Лано-вик)
Надзвичайного поширення з початку — до середини 20 ст. набула ритуально-міфологічна (неоміфологічна) школа. Вона виникла на основі синтезу ритуально-міфологічної теорії (Р. Сміт, Дж.Дж. Фрезер і т.зв. «кембриджська група», Великобританія; їх послідовники Д. Гаррсіон, А. Б. Кук, Ф. М. Корнфорд) з аналітичною психологією та вченням про архетипи К. Г. Юнга.
В основі цього вчення було багато ідей міфологічної школи, але тут утверджувалась перевага ритуалу над міфом… Представники школи… розглядали ритуально-міфологічні моделі не як джерело поетичної фантазії, а як її структуру. У фольклорних творах вони простежували міфологічні мотиви, символи, метафори; а також відшукували відтворення певних ритуальних схем, особливо обряду ініціації (посвячення) як психологічного архетипу смерті і нового народження. Н. Фрайвисловив ідею про абсолютну єдність ритуалу, міфу, архетипу, що відображається на рівні образів, жанрів та цілісного світогляду. Це простежується шляхом метафоричного ототожнення чи асоціацій за аналогією…» (Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик).
