Серед політичних доктрин України в 20 ст. значне місце посідає монархічно-гетьманська концепція В. Липинського (1882—1931). Він вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. Гетьман є своєрідним "національним прапором", живим символом України, навколо якого ґрунтується все населення, а головним чинником державобудівництва є, на його думку, встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як ВВЭ.Ж9.В В. Липинський, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. Його ще вважають за одного із засновників українського консерватизму, який поділяли окремі знані представники політичної думки. Базові характеристики цієї течії зазначені нижче.
В. Липинський розглядав такі основні методи організації державного будівництва в Україні:
1) демократія з республікою;
2) охлократія з диктатурою;
3) класократія з правовою, обмеженою законом монархією.
Найбільш придатною для України є остання форма. В. Ли-пинський це пояснює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою. В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності — це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями (галицько-наддніпрянський антагонізм). Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не вміє відтворити власних "панів", тобто провідної верстви, змушений навіки коритися чужим панам. Резюме своїх політичних і світоглядних поглядів В. Липинський формулює так: "Навіть найтрудніше завдання може бути виконане, коли є: стихійне, вроджене хотіння, ясна ідея, усвідомлююча хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідей, віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; і любов до людей та землі, серед яких і на якій має здійснюватися дана ідея".
Помітним явищем української політичної думки 20 ст. була самостійницька теорія М. Міхновського (1873—1924), суть якої він виклав у своєрідному маніфесті, катехізисі самостійників — "Десяти заповідях".
Ось деякі з цих заповідей:
- Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.
- Шануй діячів краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
- Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.
- Не зробися ренегатом-відступником.
- Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
- Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.
Цей документ був сприйнятий по-різному: від схвалення до цілковитого заперечення. І на це були підстави. Але заради об´єктивності в оцінці цього документа слід зважати на ті конкретно-історичні обставини, за яких він створювався.
Незважаючи на суперечливість М. Міхновського як особи і політика, на неприйнятність у наш час деяких його положень, усе ж слід відзначити його палке прагнення здобути самостійність Україні, його мрії про єдину, вільну, демократичну Україну — республіку робочих людей від "гір Карпатських до гір Кавказьких".
