Політичні доктрини марксизму — один із напрямів політичної думки Новітнього Часу. Карл Маркс (1818— 1883) — німецький філософ, економіст, політичний мислитель, основоположник учення, яке згодом здобуло назву марксизму. Марксові належить фундаментальна чотиритомна праця «Капітал». У «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 p.), написаному К.Марксом і Ф. Енгельсом, першому програмовому документі наукового комунізму обґрунтовувались ідеї щодо диктатури пролетаріату як знаряддя соціалістичного перетворення суспільства, необхідності створення пролетарської партії, висувалася теза про пролетарський інтернаціоналізм. Соціалістичні погляди К. Маркса та Ф. Енгельса значною мірою ґрунтувалися на класичній німецькій філософії, англійській політекономії, критичному утопічному соціалізмі.
У марксизмі розроблено такі стрижневі політичні ідеї: істинне народовладдя можливе тільки за умови подолання приватної власності на засоби виробництва, їх усуспільнення; досягнення в суспільстві цілковитої соціальної справедливості; визначальними в політичному розвитку суспільства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису й надбудови; головною умовою перемоги революції є диктатура пролетаріату; авангардом робітничого класу має бути комуністична партія; держава — механізм економічно наймогутнішого класу; право — зведена в закон воля панівного класу; комуністична суспільно-економічна формація складається з двох фаз — соціалізму та комунізму; в комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й права поступово відімруть, поступившись громадському управлінню не людьми, а речами й виробничими процесами; на найвищій фазі комуністичної формації людство здійснить стрибок із царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане передумовою вільного розвитку всіх.
Політичні концепції марксизму здобули свій розвиток в теоретичній і практичній діяльності В. Леніна, зокрема в його поглядах на оновлення суспільства через соціалістичну революцію, головним питанням якої є питання про владу; на роль суб'єктивного фактора, на партію робітничого класу; на врахування загальних і специфічних особливостей під час побудови нового суспільства в тій чи тій країні.
Після смерті В. Леніна Йосип Сталін (Й. Джугашвілі, 1879—1953) теоретично довів до абсурду тлумачення диктатури пролетаріату як диктатури партії. Зауважимо, що Сталін був зовсім іншою особистістю, ніж Ленін. Суб'єктивістський підхід Сталіна в застосуванні марксизму при розв'язанні соціальних завдань виявився в абсолютизації адміністративно-командних методів під час здійснення соціальної політики; вкрай нетерпимому ставленні до своїх опонентів як у партії, так і поза нею; перетворенні партії на своєрідний «орден мечоносців»; у нещадній розправі з інакодумцями. На практиці це призвело до того, що об'єктом небаченого в історії людства політичного терору стали й окремі партійні діячі, й цілі нації та народності. Сталося так, що саме російські більшовики вдалися до штучного прискорення історичного процесу й дискредитували власну політичну доктрину.
Усе це значною мірою дискредитувало позитивне уявлення про соціалізм як політичну концепцію.
