Приступаючи до аналізу роману, варто звернути увагу на його жанрову своєрідність.
В основу твору фактично покладена історія розслідування низки загадкових убивств, що сталися в листопаді 1327 року в одному з італійських монастирів (шість убивств за сім днів, упродовж яких розгортається дія в романі). Завдання розслідування вбивства покладено на колишнього інквізитора, філософа та інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Баскервільського, котрого супроводжує його малолітній учень Адсон, що одночасно виступає у творі і як оповідач, очима якого читач бачить усе зображене в романі. Вільгельм і його учень сумлінно намагаються розплутати заявлений у творі кримінальний клубок, і це їм майже вдається, але з перших же сторінок автор, ні на мить не випускаючи з уваги детективний інтерес фабули, тонко іронізує над такою його жанровою визначеністю.
Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективною парою Конан Дойля, а задля більшої певності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману), підкріплюючи їх і щирим подивом, і розгубленістю Адсона (ситуація точно відтворює типовий дойлівський “момент істини”). Чимало дедуктивних навичок Вільгельм засвідчує й далі, по мірі розгортання фабули, крім того, активно демонструє свою неабияку обізнаність із різними науками, що знову ж таки іронічно вказує на постать Холмса.
Водночас Еко не доводить свою іронію до тієї критичної межі, за якою вона переростає у пародію, і його Вільгельм та Адсон до кінця твору зберігають усі атрибути більш або менш кваліфікованих детективів.
Роман дійсно має ознаки не лише детективного, а й історичного та філософського твору, оскільки достатньо скрупульозно відтворює історичну атмосферу епохи і ставить перед читачем низку серйозних запитань філософського звучання.
Жанрова “непевність” значною мірою мотивує і незвичайність назви роману. Еко хотів зняти назвою свого твору подібну визначеність, тому й придумав заголовок “Ім’я троянди”, що в смисловому відношенні є цілком нейтральним, точніше, непевним, оскільки, за словами автора, кількість символів, з якими зв’язаний образ троянди, невичерпний, а тому йнепевний.
Уже жанрова непевність роману може слугувати, на думку самого Еко, ознакою постмодерністської спрямованості його твору. Свої аргументи Еко мотивує концепцією постмодернізму, який він протиставляє модернізму. Якщо останній уникав гостроподієвих фабул, зловживав описами, розірваністю композиції, а часто й елементарними вимогами логіки і смислової зв’язності зображуваного, то постмодернізм, на думку Еко, переростає цей відкрито декларований принцип деструкції (руйнування) норм класичної поетики і орієнтири нової поетики шукає в спробах поєднання традиційного, що йде від класики, і антитрадиційного, введеного в літературу модернізмом. Посмодернізм не прагне замкнутися в межах елітарних смаків, а прагне до масового (в кращому розумінні) читача, не відштовхує, а, навпаки, завойовує його.
Звідси в романі елементи розважальності й детективу, але це не звичайна розважальність: говорячи про відмінності детективної моделі власного твору, Еко наполягав, що його цікавить не власне “кримінальна” основа, а сам сюжетний тип творів, які моделюють процес пізнання істини. В цьому розумінні
Окремо варто звернутися до аналізу одного з ключових образів роману — образу бібліотекилабіринту, що, очевидно, символізує складнощі пізнання й одночасно співвідносить роман Еко зі схожими образами бібліотеклабіринтів у Борхеса (”Сад розбіжних стежинок”, “Вавилонська бібліотека”), а через нього з достатньо поширеним у модерністів співставленням бібліотеки, книги — з життям (світ — це книга, створена Богом, яка, практично, реалізує закодовані в іншій книзі — Біблії — закономірності нашого буття).
