Хорхе Луїс Борхес (1899–1986) – визначний аргентинський письменник, літературна слава якого вийшла далеко за межі латиноамериканського регіону і стала загальносвітовим надбанням. Його вплив на літературу ХХ ст. був особливим: він ніби відчував і передбачав свою участь у народженні нового талановитого покоління літераторів, які викликали справжній бум літератури Латинської Америки у ІІ пол. ХХ ст. Легендарність і «загадковість» особистості Борхеса розкривається тільки після ознайомлення з його художніми шедеврами. Прозаїк із світовим ім’ям не створив жодного великого за обсягом твору, підкресливши тим самим свою недовіру до романної художньої форми. У невеликих за обсягом жанрах найбільшою мірою проявилася майстерність письменника: оповідати будь-яку історію так, щоб вона не втратила своєї захоплюючої інтриги. Мала проза Борхеса – це бездоганний зразок постмодерних літературних традицій. Не дивлячись на те, що більшість творів, які принесли йому славу, були написані протягом 1940-х – 1950-х рр., постмодерна культура визнала митця своїм зачинателем. А для багатьох критиків він став типово постмодерним автором. Характеризуючи прикметні риси творчої манери Х. Л. Борхеса, варто наголосити на його художніх принципах: – метафоричність, тяжіння до символіки; – інтелектуальна витонченість; – звернення до філософських та метафізичних проблем буття людини; – гра з читачем, що реалізується через розгорнуту систему прихованих натяків та цитат з творів світової літератури; – поєднання реального і фантастичного; – інтертекстуальність і цитатне мислення. Перше, на що слід звернути увагу, – твори Х. Л. Борхеса складні і за сюжетом, і за композицією. Сам автор підкреслював, що читати його оповідання слід вдумливо, неспішно, перечитувати мало не по фразах і розмірковувати над прочитаним, тому що вони перенасичені філософськими роздумами, літературними ремінісценціями, історичними алюзіями, іронією і метафорами.
Оповідання «Сад розбіжних стежок» можна прочитати як цікаву детективну історію, але й отут відчуємо глибинний метафоричний плин, де сад сприймається як ідеальний образ природи та Всесвіту. В процесі
сюжету символ начебто втілюється й оживає: сад-лабіринт — це мінлива, примхлива, непередбачена доля; сходячись і розходячись, її стежки ведуть людей до неочікуваних зустрічей і випадкової смерті.
«Письмена Бога» Сюжет повествует о последнем ацтекском служителе культа по имени Тсинакан, заключённом в темницу после того, как его храм сжёг Педро де Альварадо. Тсинакан ищет способ, которым Бог мог бы передать свои письмена всемогущества тому, кто способен их прочесть. Полагая, что письмена должны были оставаться непрочитанными в течение долгого времени, Тсинакан искал вечный носитель и в конце концов отыскал его в виде рисунка на шкуре ягуара, сидящего в соседней темнице.
Тсинакан использует редкие минуты, когда люк темницы открывается для кормления зверя, и в конце концов расшифровывает письмена, состоящие, по свидетельству автора, всего из 14 слов. В процессе расшифровки он также понимает смысл бытия и секреты устройства вселенной. Однако слова всемогущества так и остаются тайной для читателя: Тсинакан отказывается произносить их. «Кто видел эту вселенную, кто постиг пламенные помыслы вселенной, не станет думать о человеке, о жалких его радостях и горестях, даже если он и есть тот самый человек… вернее сказать — был им», — объясняет он.
У відомій новелі «Вавилонська бібліотека» письменник запропонував можливість створення безкінечного числа текстів на основі використання всього лише 25 букв. Ці букви могли складатися в лабіринти, повторюватися, їх використання цілком випадкове. Рано чи пізно випадкова перетасовка букв змогла б привести до створення канонічної книги. «Яке б поєднання букв, наприклад: дхимрлчдй — я не написав, — повідомляє герой новели, — у Вавилонській бібліотеці на одному з її таємних мов вони будуть мати дещо суворий зміст. А будь-який вимовлений склад буде наповнений солодощів і трепету і на одній із цих мов буде означати могуче ім'я Бога». Для письменника все у Всесвіті могло бути результатом випадковості, навіть людина — «неідеальний бібліотекар», але тільки не Бібліотека: вона — лише творіння Бога. У новелі персонажі були зайняті розшифровуванням таємниці Бібліотеки, таємниці її походження. «На деякій полиці в деякому шестикутнику (вважали люди) стоїть книга, яка становила суть і короткий зміст усіх інших: якийсь бібліотекар прочитав її і став схожим на Бога». У Бібліотеці діяла інквізиція, яка спалювала тисячі книжкових полиць. Але Вавилонське книгосховище настільки безмежне, що людина не могла заподіяти йому навіть невеличкої шкоди.
Одним із найбільш загадкових творів письменника стала новела «Книга піску» (1975). У ній автор розповів про книгу, яка не мала ні початку, ні кінця. До героя- Бібліофіла прийшов продавець Біблії і запропонував незвичний товар: Книжку, число сторінок у якій безкінечне. Не можна двічі відкрити одну і ту ж саму сторінку, побачити одну і ту ж ілюстрацію. У книзі не було першої і останньої сторінок. Листки «текли», ніби пісок; Книжка ніби безчестила і заперечувала дійсність. Герой не міг розлучитися з нею ні вдень, ні вночі. Він став заручником Книги, відмовився від спілкування з друзями, від суспільства, прирікши тим самим себе на самотність і повне відчуження. Поступово герой дійшов усвідомлення того, що скарб, яким він володів, — це чудовище. Йому вдалося сховати Книгу в підвалі Національної бібліотеки, далеко від очей неуважних співробітників. Але разом з нею прирік себе на усамітнення і забуття і той, кого вона підкорила.
