На відміну від модерністів, Бекетт зовсім не впевнений у можливостях слова, мови. Пробиваючись до «не-слова», він ущільнює значимість слів. Мовлення звучить, але смисл його розпадається, воно перетворюється у невиразне бурмотіння, суть його тікає від слухачів і глядачів. Нове ставлення до мови мало наслідком трансформацію усієї системи художніх засобів драми, спрямованої на втілення абсурду. Редукуються до мінімуму простір і час, об’єм сюжетної дії, уривчастими стають діалоги, розпадається звичний характер.
У п’єсі«Чекаючи на Годо» – п’ять персонажів: бродяги Владімір і Естрагон, які звуть одне одного Діді і Ґоґо і очікують на широкій дорозі месьє Годо, від якого залежить їх майбутнє. Замість нього з’являється дивна пара: Поццо і Лакі, які прямують на ярмарку, де Поццо має продати Лакі. Наприкінці обох дій з’являється хлопчик – посланець Годо, який сповіщає, що Годо буде завтра.
Інтерпретації, які пропонують критики, намагаючись відшукати у п’єсі той сенс, який редукував автор, діляться на три групи:
– християнське тлумачення твору, яке базується на співзвуччі імеін Годо з англійським словом God (Бог). Тоді Естрагон і Владімір прочитуються як символ людства, яке чекає на пришестя Спасителя, Поццо перетворюється у символ папської влади, тиранічного главу церкви, а Лакі – у віруючого християнина, у того ж Христа з мотузкою на шиї. Однак сам Бекетт завжди висловлювався проти такого тлумачення, зауважуючи, що якби він хотів зобразити у Годо Бога, то написав би про це прямо.
– політичне тлумачення, що спирається на дійсність 20 ст. У відносинах між Поццо і Лакі критики бачать алегорію відносин між працею і капіталом, між експлуататорами й експлуатованими. Аргументом на користь цього прочитання є те, що у другому акті Поццо сліпий до оточуючих, а Лакі – німий, нездатний висловити свій протест.
– третя інтерпретація ставить у центр Лакі (англ. його ім’я значить «щасливчик» – Lucky). він єдиний щасливий, бо у нього немає проблеми вибору, за нього все вирішує хазяїн. Він щасливий відсутністю відповідальності. Тоді Поццо – найнещасніший персонаж, бо він вирішує проблему, як заповнити не одне, а два життя.
На світоглядній основі, породженій жахливим досвідом людства у 20-му ст., Бекетт у своїй найвідомішій п’єсі утверджує думку про приреченість людини на страждання. Ілюзія надії – очікування Годо – єдиний примарний проблиск у пітьмі і нудьзі людського життя. З цією метою він зводить форму до її першооснов, до мінімально необхідних елементів.
