У своїх романах Генріх Белль виносить звинувачуючий вирок кривавому фашистському періоду і разом з тим розвінчує роки, які були перед приходом до влади Гітлера: егоїзм, безробіття, поліцейські безчинства, якими Німеччина була представлена в кінці 20-х – на початку 30-х років. У чомусь Белль перегукується з Фалладой, Келлерманом, Ремарком, однак справа тут не в літературних впливах, а в повторенні життєвих ситуацій: положення простої людини мало в чому змінилося, а люди із часом кращими не стали.
Наслідки війни, як показує Белль, – це не тільки смерть одних людей і каліцтва інших, не тільки руйнування інших міст, втрата матеріальних цінностей. Від війни постраждали й ті, хто навіть не був на фронті: вона залишила свій слід у багатьох пустих душах. Про ці душі, морально прибитих, внутрішньо скалічених, Белль пише з надзвичайною силою художницької пристрасті. Це його власний, особливий аспект боротьби з війною. Письменник уболіває разом з жертвами війни й нещадний, у кожній новій книзі, усе більше до її винуватців.
Про Белля часто кажуть: «Генріх Белль – співець маленької людини» [4, 5]. Так, дійсно, в романах та повістях німецького письменника діють не історичні герої. Його персонажі – люди простих професій, одноманітного життя. Це тому що письменник вірить у природну доброту людини. Він не рідко пише про людей морально пригнічених, він полюбляє чисті, добрі душі. Так звана «маленька людина», обездолена війною, виявилася знедоленою і в післявоєнний час. Її крихітні радощі примарні, його самотність безмірна, і оточують його загальна дріб'язковість і байдужість. І тому, читаючи його твори, в яких письменник так точно та зрозуміло розповідає про життя «маленьких людей», їх характери, що вони стають великими людьми, яких не можна назвати «маленькими».
Отже, суть всіх його романів і повістей, головну ідею яких становлять доброта й гуманність, глибоко вистраждані, а не показне співчуття до людей, бажання, щоб вони були щасливі, щоб скоріше позбулися від усього того, що нагромадилося за довгі роки.
Група 47 (нім. Gruppe 47) — літературне об'єднання німецькомовних письменників повоєнної доби, яке було утворено у 1947 році та успішно проіснувало до 1972 року. Учасники об'єднання не дотримувались єдиної ідейно-естетичної позиції, сприяли посиленню в західнонімецькій літературі гуманістичних та соціально-критичних тенденцій.
З'їзди Групи проводилися двічі на рік. Під час багатоденних зустрічей поруч сиділи поети, літературні критики, видавці, журналісти, редактори радіо, традиціоналісти й авангардисти, популярні і ще зовсім невідомі письменники.
На початку утворення об'єднання до нього входило не більше двох десятків членів, проте у 1960 році воно налічувало 200 осіб. Тут дебютували Гюнтер Грасс, Генріх Белль, Петер Гандке, Мартін Вальзер, Зіґфрід Ленц. Той, хто читав вголос свій твір, повинен був сідати на так званий "електричний стілець", мовчки слухаючи нищівну критику колег, не маючи права після завершення заперечувати на критичні зауваження пленуму. У свій час через розбіжності Групу 47 залишили Пауль Целан, Луїза Рінзер або Вальтер Мерінґ.
У жовтні 1962 р. Вальтер Ґелерер, письменник і редактор літературного часопису "Akzente", організував зустріч Групи у берлінській віллі біля Am Sandwerder 5. Починаючи від 1959 р. він організовував у Берлінському технічному університеті серію лекцій, участь в яких брали Ільзе Айхінґер, Макс Фріш, Ґюнтер Айх, Інґеборг Бахман, Ганс Маґнус Енценсберґер, Уве Джонсон.
Група 47 саморозпустилась у 1972 році, припинивши існування так само раптово, як і утворилася, оскільки Ганс Вернер Ріхтер більше не надсилав запрошень.
