Передайте, будь ласка, оберстові, — попросив перебіжчик, звертаючись до Кокенмюллера. Ад'ютант взяв папірці і на витягнутій долоні поніс їх до стола свого шефа, не зводячи настороженого погляду з загадкового росіянина. Але той байдуже оглядав кабінет, і Кокенмюллер остаточно заспокоївся. Тим більше, що його увагу привернули дивні зміни, що відбувалися у виразі обличчя шефа.
— Що таке? — скрикнув Бертгольд.
— Так точно! — ледь помітна радісна посмішка промайнула на устах перебіжчика. — Маю честь відрекомендуватися, гер оберст: Генріх фон Гольдрінг!
Юнак схопився з місця і виструнчився.
— Але як? Звідки? — Оберст рвучко відсунув крісло і теж підвівся.
— Я зараз поясню, але мені хотілося б поговорити з вами віч-на-віч…
— Я надто довго чекав на зустріч з вами, гер оберст, щоб відкладати цю розмову бодай на мить… За документами, з якими, я бачу, ви вже ознайомилися, я Комаров, Антон Степанович, лейтенант Червоної Армії… Ні, ні, це не фальшивка! Мені власноручно вручили це посвідчення в штабі з'єднання, хоча насправді я Генріх фон Гольдрінг. Син відомого вам барона Зігфріда фон Гольдрінга, який раніше мав честь бути з вами, гер оберст, в дуже близьких, дружніх взаєминах. Очі юнака вп'ялися в широке обличчя оберста.
Бертгольд не в силі був приховати своєї схвильованості. Навіть ад'ютант, забувши про обережність, машинально зняв руку з кобури і всім корпусом подався трохи наперед, немов боявся пропустити бодай одне слово з цієї не зовсім звичайної розмови.
— Але як син барона фон Гольдрінга опинився в Червоній Армії? Як ви перетворилися на Комарова? Та ви сидіть, адже стомилися і, цілком природно, хвилюєтесь.
— Так, я не соромлюся признатися, що хвилююсь. Надто багато пертурбацій в моєму, не такому вже довгому, житті і надто довго чекав я на зустріч з вами.