"Платон Кречет" — п'єса з проблемою, сюжет узятий з нових умов радянського життя.
Найперше слід зазначити, що драма представляє потужний проект соцреалістичної літератури: створення позитивного героя.
Питання про позитивного героя розцінювалось соцреалістичною критикою як ключова проблема соцреалістичної естетики. Й.Кисельов з цього приводу відзначав: „Від вірного розуміння і розв’язання проблеми позитивного героя залежить ідейна спрямованість нашої літератури, її естетичний ідеал” (2, 3). У понятті „позитивний герой” утілюється стверджуюче начало художнього твору, воно сигналізує про виховну й перетворюючу силу літератури. Роль літератури як перетворюючого чинника життя мислилось О.Корнійчуком як головна естетична домінанта теорії позитивного героя, що є центральною у художній та історико-літературознавчій практиці письменника.
Аналізуючи типологію нового героя, О.Корнійчук вказує на прогнозуючу, а відтак, і перетворюючу роль літератури. Письменник винаходить новий естетичний кодекс: „[…] попереджати великі події, показувати звичайних будівників, авіаторів, агрономів і т.д. – людей, які, здається, сьогодні, на перший погляд, нічим не відрізняються від інших, але в потенції таять великі сили. Так накреслюється протистояння героїчного (виняткового, ідеального) та життєвого („простого”, правдоподібного) як ключова дилема у конструюванні позитивного героя.
У творі виразно концептуалізуються поняття життя і смерті. Слід зазначити, що це чітко виявляється насамперед у першій редакції твору, для якої характерний романтичний мегаплан (стратосфера як мрія) та натуралістичність (череп як символ смерті). Семантику життя позначають: сонце (людська радість, здоров’я, щастя), стратосфера (мрія, майбутнє), творча праця, „травнева ніч і яблуні” („прекрасний сад”). Семантика смерті реалізується через такий ряд: череп, „минуле”, біологічна смерть батька Платона і батька Ліди, бюрократизм (індивідуалізм, пристосуванство). Відповідно поляризується система образів: позитивне співвідноситься з життям, його символізують більшість героїв на чолі з Платоном Кречетом, негативне пов’язане зі смертю, „минулим”, його представляє завідувач лікарні Аркадій Павлович
У розповіді матері про смерть батька, яку Платон слухає у найтяжчу хвилину життя, прочитуються щонайменше три мотиви покорення смерті. Перший – мотив офірної смерті, на якому найбільше позначився статус надіндивідуальності й безсмертя, бо він найтісніше пов’язаний із апологією майбутнього
Унеможливлення смерті посилюється апологією життя. Найвиразнішою у творі є космогонічна проекція, котра прописується через образи сонця, яке традиційно асоціюється з джерелом світла й життя, і стратосфери.
Поняття творчої праці реалізується у творі двопланово. Це чітко проглядається через модифікації образу Платона у свідомості Ліди. Вона упереджено ставиться до лікарів, розцінюючи їх професію утилітарно: День у день ріжуть нещасних ... Хіба це творчість? [...] Професія кладе на них печать бездушності (9, 84-85). Однак зустріч із Платоном руйнує це твердження: творча праця розглядається як експериментування Платона, вона спрямована на продовження життя людини. Інший аспект поетизації праці пов’язаний із категорією краси й із мистецтвом. Так, хірург Кречет, тренуючи пальці, грає на скрипці. Момент дзеркального вглядання героїв один в одного є вирішальним у їх стосунках: Ліда. Ви в білому халаті, і в руках скрипка! Яка композиція!.. [...] Платон. Ви коло мого відкритого вікна на фоні білих яблунь... Яка справді прекрасна композиція! (10, 91). Тут реалізується ще одна ключова сема життя – сад. Критика припускає, що образ „прекрасного саду” треба розглядати не як фон, а як персонаж. Трактуючи життєствердження як художню домінанту драми „Платон Кречет”, А.Трипільський констатує: „Зі сцени віє буйною молодістю, весняною свіжістю, радісною сонячністю. І як підсилення цього настрою драматург увів весняний пейзаж – запашний сад розквітлих яблунь, що лейтмотивом проходить через усю п’єсу „Платон Кречет”. Яблуні в цвіту це не фон, на якому розгортаються події. Це дійова особа, це художній компонент, який нерозривно, органічно вплетено в канву п’єси, в розвиток її ідеї” (12, 40). Так сад асоціюється з визначальними моментами: „травнева ніч і яблуні” є свідками єднання Ліди і Платона, освячення їх шлюбу й вінчування Береста як „майстра життя” відбувається в саду. Вирішальність образу саду у творі посилюють його біблійні експлікації, зокрема його символізація як „життя у всій його повноті”, з одного боку, з іншого ж – як „святого місця”: „ У прямого фізичному смислі сад – це добре удобрений і доглянутий простір, що дає задоволення його володарям і жителям. У ньому виражаються образи забезпечення, краси, достатку й задоволення людських потреб. З ним тісно пов’язаний образ людської мрії” (11,1019). Фінальна сцена драми, яка відбувається в саду, відтак має символічний код гармонійності й довершеності, оскільки сад – це Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Вип. 24. 99 образ „ідеалу, що підвищує значення будь-яких справ, які в ньому відбуваються” (11,1022). Образ Платона Кречета найвиразніше позначає кореляції в тоталітарній онтології. Він будується за класичною соцреалістичною схемою: виходець із робітничої сім’ї, кочегар, вивчившись, стає хірургом-експериментатором. Необхідно зазначити, що цей образ оприявнює ще одну тенденцію літератури 30-х років: активне „завойовування” інтелігенції як оптимальної соціальної моделі для вироблення „позитивного героя”. Генетичний код героя – творець і новатор – виводить його в ряд „ідеальних”. Поетикально це підсилюється „заочною” характеристикою Платона, якою розпочинається твір. „Героїчність” підкреслюється розгорнутою часовою горизонталлю. Його минуле представляє не лише персональна історія, а й приклад старших колег Христини Архипівни та Бублика. Христина Архипівна, не маючи відповідної медичної підготовки, врятувала червоного командира. Бублик, колишній земський лікар, „механічний громадянин”, теж здійснив подвиг: за 35 років пролікував 125 тисяч хворих. У даному разі Платон Кречет виступає спадкоємцем звитяги старшого покоління, продовжуючи його подвиг. Таким чином освячується „теперішнє” Платона, його щоденні хірургічні експерименти, спрямовані на відвоювання людини у смерті. Реалізуючи мрію, Платон наближає майбутнє, сам уже належачи йому. Так поступальний рух історії прочитується на прикладі історії індивідуального людського життя. О.Корнійчук подає сформованого позитивного героя, тому сюжетика його розвитку специфічна: від досконалості до довершеної досконалості. Перехід героя через два випробування (смерть батька Ліди як поразка і порятунок академіка як перемога) засвідчує його зрілість і довершеність. Шлях до цієї довершеності освячує „батько” – ключовий архетип соцреалізму. Так реалізується „велика сім’я”, за К.Кларк, - „центральний організуючий міф сталінської політичної культури” (13, 571): позитивний герой, або син, який перебуває у пошуках самоідентифікації, прагнучи довершеності, і батько, який, будучи учителем, наставником, моральним взірцем, сприяє змужнінню сина.
Типологічно образ Ліди співвідносний із концептом „успішної жінки” („професійної жінки”, „жінки кар’єри”)
Протистояння Платона і Аркадія як опозиція „позитивного” і „негативного” з виразним громадянським звучанням (дві життєві позиції: альтруїстична, самовіддана праця Платона і пристосовницькі, кар’єристські інтереси Аркадія) має ще один фокус – приватний: боротьба за прихильність Ліди. Однак інтимна лінія всіляко підпорядкована громадянській, що підтверджується схематизацією любовних стосунків, їх анемічністю й аскетизмом – така практика є однією з найзначніших характеристик соцреалізму. Незважаючи на тривіальні спроби романтизації кохання Платона і Ліди (любов із першого погляду, квіти, подаровані в лісі, мотив лікування серця), в основі його – ідеологічна боротьба за „нову свідомість” Ліди. Відтак розвиток характеру Ліди відбувається за класичною соцреалістичної схемою, прокоментованою
За канонічними зразками соцреалізму, ідеологічна зрілість „нової свідомості” повинна пройти випробування. У творі це смерть Лідиного батька, яка є не тільки й не стільки екзистенційною трагедією, як ідеологічним колапсом – утратою авторитета, адже у смерті звинувачується Платон. Реабілітація авторитету Кречета після успішної операції академіка стимулює остаточну сформованість „нової свідомості”: Ліда переробляє проект, ураховуючи зауваження Платона. На її ідеологічну зрілість указує й інший момент: готовність стати моральним авторитетом для інших.
Отже, у драмі О.Корнійчука „Платон Кречет” змодельовано функціональні проекції позитивного героя крізь призму візії нової історії й основних концептів тоталітарної онтології. Моделюючий і прогнозуючий характер соцреалістичної поетики твору, скерованого на формування тоталітарної свідомості, визначає ключову роль драми „Платон Кречет” в українському соцреалістичному каноні.
