«Драма — моя стародавня страсть», — говорив Іван Франко. Він звертався до драматургії протягом усього письменського життя, але найактивніше у цій галузі працював у середині 90-х років XIX ст. У цей час були написані такі твори, як «Украдене щастя», «Рябина», «Учитель», «Будка ч. 27», «Кам'яна душа». Письменника завжди хвилювала доля українського театру, він добре знав, що сценічний репертуар повинен бути кращим. Найвідомішою з п'єс Франка є драма з сільського життя «Украдене щастя» (1893). На перший погляд, нічого особливого у цій драмі нема. В основі сюжету, який було запозичено з «Пісні про шандаря», конфлікт, побудований на традиційному «любовному трикутнику»: Микола Задорожний — Анна — Михайло Гурман. Франко зумів створити з цього матеріалу соціально-психологічну драму з великими сценічними можливостями. Утворі змальовано трагедію особистого життя трьох головних персонажів, у яких украдене щастя. Хто вкрав їхнє щастя? На це питання дає відповідь зміст п'єси. Трагедія Анни в тому, що вона любить не свого чоловіка, за якого її силоміць віддали зажерливі брати, а колишнього обранця Михайла Гурмана, що несподівано з'являється в їхньому селі. Побачивши його, Анна не може втриматися, вона намагається повернути колишнє щастя, забуваючи про всі моральні принципи та закони. Вона думає тільки про Михайла і каже чоловікові: «Доки сила моя була, я була тобі вірною, хоч й іншого любила. Але тепер не стало моєї сили». Щастя не повертається до Анни, бо Михайло змінився. Солдатська служба зіпсувала його характер, він Став злим та жорстоким. Трагедія Михайла у тому, що він вже не кохає Анну, хоча сам цього не розуміє. Усі його дії більше схожі на помсту, але ж Анна і Микола теж не винні. Михайло, як і Анна, робить спроби повернути украдене щастя. Він знову разом з коханою, але чому ж він не відчуває себе щасливим? Чому так боляче і незручно?Трагедія Миколи Задорожнього — це трагедія тихого, затурканого селянина, для якого єдиним світлим променем у житті була дружина. Він по- справжньому кохав Анну, вона була його щастям. Але це щастя було брутально відібране Михайлом. Нестерпний біль Миколі приносить те, що Анна не ховає своїх почуттів ні від нього, ні від людей. Микола благав дружину: «...вважай на людей! Не на мене — нехай уже я так і буду нічим для тебе, але на людей. Щоб люди з нас не сміялись». Він хоче зберегти хоча б зовнішню подобу нормального життя, але і цього не вдається зробити. І настає мить, коли темна, зневажена душа Миколи повстає, і він у своїй хаті сокирою смертельно ранить Михайла. Вмираючи, жандарм не викриває Миколи, а власну смерть видає за самогубство. Конфлікт цієї драми виривається за рамки побутового і переростає в конфлікт соціальний. Бо через весь твір проходить думка, що у нещасті цих людей винен суспільний лад, порядки, за яких через клаптик поля, гроші чи якесь майно знищують, зраджують рідних людей. Через подібне суспільне становище герої твору, намагаючись повернути щастя, порушують усі принципи і норми поведінки, встановлені між людьми.
