Чи має право людина вважати себе вільною від нелегких проблем життя свого народу? Чи може вона задля спасіння своєї душі відокремитися від співвітчизників, що потерпають у біді, і остаточно вирішити для себе: А чи дійсно це рішення є остаточним? Чи варто, відмовившись від "єдиного бажання вічного спокою", відкинути все те, що ранило душу: "невдяка, непокірність і зневага, нетямучість їх тупа"?
Ці питання морального вибору постають перед героєм поеми І. Франка "Іван Вишенський". За історичною розповіддю ми відчуваємо розкриття важливої філософської теми - про безмежну любов до батьківщини і про патріотичний обов'язок її сина, громадянина, у тяжкий для неї час. Ми з хвилюванням стежимо за тим, як релігійні егоїстичні бажання "старця Йвана", що проводить дні у молитвах та "неподвижно спочиває", поступаються перед болем за рідну землю:
І. Франко дуже переконливо і з надзвичайною художньою майстерністю показує психологічні вагання відлюдника-аскета, які, здається, крають йому душу. Ці муки вибору стають зрозумілими, якщо ми зважимо на те, що йдеться про вибір між вимогами розуму й релігійних переконань і обов'язком сина рідної землі. Землі, яка страждає без його допомоги. Ми бачимо, як душу Івана Вишенського вже майже повністю огорнула ідея відречення від світу. Та досить було в його самітницьку печеру залетіти вишневим пелюсткам, і їх дивний, рідний запах нагадав про Україну. А коли з'являється на морі козацька барка і земляки кличуть Вишенського на Батьківщину, його патріотичні почуття беруть верх, відроджують сили. Таким чином, його переконання переростає у самокатування:
І. Вишенський робить свій вибір, гаряче бажаючи повернутися на Україну, щоб допомогти своєму народові у важку годину випробувань: благає він у Господа. І Всевишній, неначе благословляючи старця, окриляє його душу
Образом свого героя Іван Франко проголосив клятву вірності рідному народові, вказуючи й нам на ті споконвічні моральні цінності, які стоять понад усе в серці та житті справжнього патріота.
