\«Semper tiro» — збіркапоезійІвана Франка.Видана1906 року уЛьвові.Назва збірки походить від латинського вислову «poeta semper tiro» — поетзавжди учень.Збірка «Semper tiro!» (1906) відкривається однойменним віршем, назву якого можна перекласти — завжди учень. Суть цього образуполягає в підкресленні тієї істини, що поет є завжди учнем, що він покликаний щиро служити музі, бути учнем завжди у складній школіжиття.У високолетній книзі філософської лірики "Semper tiro" (1906) поет відчув "творчу владу духа" й усвідомив, що не каменярський молот,а слово є "єдиною зброєю", "правдивою іскрою Прометея", спроможною вивести з віковічного полону-сну забуте "плем'я соколине" – його рідний народ. Регенерація "старих тем" відкривала перед ним тисячолітню українську історію, драматичні сторінки якої вдруге оживали вяскравих художніх образах, наповнювалися новою естетичного реальністю. Урочиста, поважна середньовічна стилістика імпонувала своїм елегійнимсмутком і водночас зваблювала дивовижною концентрацією художнього слова, непідвладного законам часу і простору.Історіософське бачення громадянської місії мистецтва перегукувалося з проблемами гуманності, краси й насолоди – провідними для циклу"Із книги Кааф". Франко опинився на вершині "творчого ремесла", і звідти відкрилося йому "знання предавнє", доступне лише Месії.Водночас в універсумі старих і нових тем, що висвітлювали глобальні проблеми людського життя, національної екзистенції, були й мінорнінастрої "поета в облозі", трагедія його "невроджених дітей"
Алегорія “Конкістадори”, чи за М. Ткачуком, вірш-оповідання , закінчує першу, “розгінну” частину “Semper tiro”. Після розважливого, філософсько-елегійного легато з’являється дужа, енергійна поезія, “скупана в полум’ю молодечого чуття” . Автор несподівано звертається до епохи іспанських колонізаторських походів у Центральну й Південну Америку кінця ХV–XVI ст. і облагороджує відчайдушних авантюристів, що услід за Х. Колумбом ринули на нововідкриті землі, нещадно грабуючи місцеве населення. Франкові завойовники – мужні, безстрашні рицарі, новітні “каменярі”, які покинули старий світ, щоб на “незвісних берегах” збудувати “нову, кращу вітчину”. Чи не вперше у громадянській ліриці герої здобувають “кращу долю в боротьбі” для свого ж таки покоління. Майбутнє перестає мріти віддаленою перспективою, воно належить тим, хто без вагання пориває з минулим, спалюючи за собою кораблі.
У прелюдії до незакінченої поеми “Лісова ідилія” щільно переплелися жанрові риси послання і літературного маніфесту. Посвята Миколі Вороному виявилася вдячним претекстом для товариської дискусії про два крила, дві функції поетичної творчості – земну і надземну, громадську й особисту. Сам адресат неодноразово дякував авторові за “посвяту прекрасної “Лісової ідилії” “За посланіє особлива Вам дяка. Воно енергічне, сильне, чесне, але…” “За послання ще раз від серця дякую, воно гарне і в друку зробить користь для тих, хто занадто замилується в власних егоїстичних гризотах. Для мене воно миле й дороге тим, що виявляє Вашу щиру прихильність до мене, Вашого справді давнього друзяки і вірного ученика” . За отим сакраментальним “але”, що начебто розбігалося з Франковою концепцією “огню в одежі слова”, стояло сумірне бажання М. Вороного “бути лише цілим чоловіком” , повторене в його “Відповіді” до свого “учителя і друга”: “Моя девіза – йти за віком І бути цілим чоловіком” . Декларуючи власні погляди на роль мистецтва в житті народу, І. Франко, звичайно, не обмежував “сучасну пісню” суто утилітарними завданнями, а розглядав її насамперед у художній, естетичній площині, тим паче, що сам не раз забігав у “мрій квітчастую країну”. А загострена реакція на відомий заклик літературного побратима зумовлена резонним побоюванням за долю молодої української поезії, яку метр намагався застерегти від спокуси потонути в тумані “рожевих пестощів” і в океані “містичних візій”.
