“Народні оповідання”, І том (1857-1858)вміщує 11 різножанрових оповідань, об’єднаних темою кріпацтва. Характерна риса на тематичному рівні – це відтворення не тільки соціально-побутових аспектів проблеми, а й понять, стереотипів, звичаїв, традицій, способів громадської поведінки і мислення, пов’язаних із соціальним інститутом кріпацтва. Ця характерна риса робить з творів Марка Вовчка не звичні для української літератури соціально-побутові замальовки, а глибокі психологічні дослідження стану рабства.
Марко Вовчок використала у “Народних оповіданнях” традиційну для української літератури манеру оповіді від першої особи з обов’язковим оповідачем. Оповідачі діляться на 2 групи – оповідач-головний герой і оповідач як спостерігач. Застаріла манера у Марка Вовчка отримала нове продовження. Передаючи слово оповідачеві і не виявляючи авторської присутності, у відтворенні мови представників народу авторка демонструє важливе чуття міри. Мовний потік “Народних оповідань” майстерно організований. Мова кожного оповідача невимушена, природна. Простота оповідань - це наслідок великої художньої майстерності. Марко Вовчок довела до найвищої мистецької досконалості спосіб оповіді-монологу, реалістичний прийом “вживання” в особистість оповідача-селянина. У жодному з українських оповідань і повістей вона не заявляє про себе безпосередньо. Авторські ремарки і ліричні відступи повністю належать оповідачеві. У кожному творі свій, індивідуальний оповідач, що забезпечує різноманітність читацького сприйняття. Найчастіше оповідь ведеться від імені жінки.
Негативні аспекти полягають у формі оповіді від першої особи: однобокість погляду на світ, обмеженого рівнем досвіду й інтелекту оповідача, неможливість розгортання широких епічних полотен. Пейзаж, а також мало індивідуалізований портрет даються традиційними фольклорними засобами.
Особливостями оповідної манери зумовлена надзвичайно проста, без сюжетних ускладнень, композиція оповідань. Кожне з них складається з трьох окреслених у часі композиційних елементів: короткої експозиції – передісторії героїв, з самої історії (у вигляді своєрідної, лапідарно викладеної хроніки подій) і лаконічного епілогу (в формі констатації того, чим закінчується історія).
Від фольклорних зразків відштовхується Марко Вовчок, досягаючи виняткової ритмічності, мелодійності своїх творів. У фразі немає випадковості у доборі і порядку слів. Важливу роль відіграє розміреність наголосів. Внаслідок цього створюється враження виразної музичності, подекуди навіть наспівності більшості творів.
“Народні оповідання” можна умовно розділити на дві групи: з антикріпосницькою тематикою та на родинно-побутові теми.
Новаторство Марка Вовчка у прозі:
- удосконалення й оновлення традиційної для української літератури форми оповіді від першої особи;
- твори композиційно й стилістично сконцентровані; у ряді оповідань (“Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”) виявляються ознаки новелістичної побудови;
- тенденційність автора існує у природній формі, у творах немає штучності конфлікту, нав’язливого дидактизму, заданості композиції;
- індивідуалізація образів, розкриття характерів у розвитку;
- психологізм із використанням різноманітних форм і засобів психологічного аналізу: авторські роздуми, самоаналіз, зовнішнє (діалог) і внутрішнє мовлення, жест, вчинок, деталь.
Своєрідність індивідуального стилю Марка Вовчка в українській прозі – це вміння в спокійно-стриманій манері передати напружений драматизм подій чи внутрішніх переживань героїв. В організації мовленнєвого стилю письменниця часто орієнтується на афористичність народних формул-узагальнень, використовує прислів’я і приказки. Інші ознаки стилю – натуралістичність, логічність, чіткий синтаксис діалогів і монологів.
Заслуга Марка Вовчка полягає в оновленні української прозової традиції, у формуванні в ній зрілого реалізму. Зберігши кращі традиції української літератури, письменниця розпочала якісно новий етап у розвитку української прози, зокрема у жанрах оповідання, соціально-психологічної повісті й новели.
