Батьком структуралізму зазвичай вважається Ф. де Соссюр (1857-1913), основоположник сучасної лінгвістики.
Структуралізм - загальна назва ряду напрямків переважно в соціогуманітарної пізнанні XX в., повязаних з виявленням структури досліджуваних систем і розробкою структурних методів дослідження.Виникає структуралізм як метод дослідження в лінгвістиці, літературознавстві, психології, теорії етнографії при переході цих наук від переважно описово-емпіричних до абстрактно-теоретичних досліджень.
Найбільше розповсюдження він отримав в 60-і роки XX в. у Франції, претендуючи на обєктивність і наукову строгість на противагу екзистенціалізму, відкрито протиставляє себе науці і науковому методу. Основні представники структуралізму Клод Леві-Строс (етнолог), Жак Деріда, Мішель Фуко (історія мистецтв),Жан Лакан (психоаналіз), Ролан Барт та ін У своїх дослідженнях вони прагнули обгрунтувати гуманітарне знання як теоретичну науку. При цьому, наприклад, Леві-Строс орієнтує гуманітарні науки на ідеалприродничо-наукової строгості, на використання методів пізнання, що розробляються в природничих науках.
Основний акцент структуралісти роблять на виявлення структури як сукупності прихованих відносин, інваріантних при деяких перетвореннях та залежних від неї сістемопріобретенних властивостей. Така структура розглядається ними не просто пристрій якогось обєкта, поєднання його частин та елементів, доступне безпосередньому спостереженню, вона виявляється силою абстракції. При цьому відбувається абстрагування від субстратної специфіки елементів тієї чи іншої системи. Вичленовування знакового аспекту в мові, мистецтві, міфах та ін дозволяє виявити абстрактні структури завдяки таким особливостям знакових систем як чітка дискретність їх елементів та відносна незалежність від специфіки їх субстрату (про що свідчить, наприклад, заміна звуків на літери). Виявлена таким чином структура піддається дослідженню методами формальної логіки і математики (теорією груп, теорії графів і т.п.), інформаційно-обчислювальної техніки.
Характерну рису структуралізму становить прагнення за свідомим маніпулюванням знаками, словами, символами виявити неусвідомлювані глибинні структури, приховані механізми знакових систем ( «ментальні структури» Леві-Строс, «дискурсивні формації» Фуко і т.д.), які опосередковує ставлення людської свідомості та світу . Ці неусвідомлювані структури, з точки зору французьких структуралістів, не ірраціональні імпульси емпірично-біологічного характеру (3. Фрейд), вони логічні і раціональні і є не що інше, як прихований, несвідомий механізм знакових систем ( «символічна функція»). Так, нормально володіє мовою людина застосовує у своїй промові граматичні правила, не думаючи про них і навіть, можливо, не знаючи про їх існування. Структурний же метод дозволяє переходити від поверхневих, усвідомлюваних звязків до прихованим, неусвідомлювані закономірностям.
З кінця 60-х - початку 70-х років XX ст. відбувається перехід до нового етапу розвитку структуралізму -постструктуралізму.У його рамках знання позбавляється ореолу обєктивності, трактується як осередком соціальних і політичних сил, як втілення стратегій влади, примусів і спонукань. Акцент у дослідженнях постструктуралістов зміщується з аналізу обєктивних нейтральних структур до аналізу всього того, що лежить поза структурою, що відноситься до її «вивороті».
Постструктуралізм націлений на виявлення парадоксів і апорії, що виникають при спробі обєктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур, на подолання структуралістіческого аісторізма і лінгвістичного редукционізма, побудова нових моделей смислообразованія, створення нової практики «відкритого» читання, що долає аналітичні виясняти. Головні представники постструктуралізму - Мішель Фуко(1926-1984), ЖакДерріда (р. 1930), ЖілДелез (1925-1995), Жан Ліотар (р. 1924), Жан Бодріяра (нар. 1929) та ін Подібно до структуралізму, постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спільної програми, існує певна спільність проблемного поля і підходів до вирішення проблем.
Одним із головних завдань постструктуралізму є критика західноєвропейської метафізики з її логоцентрізмом, виявлення за всіма культурними продуктами та розумовими схемами мови влади і влади мови.
Серед орієнтації всередині постструктуралізму особливо важливі дві - з акцентом на політичну реальність: «все в кінцевому рахунку - політика» (Дельоз) і «немає нічого крім тексту» (Дерріда).
Одним з найбільш яскравих представників постструктуралізму вважається французький філософЖакДерріда.Його робота «Про грамматологіі» (1967) стала програмною. Поставивши питання про вичерпаність ресурсів розуму в тих формах, у яких вони використовувались провідними напрямками класичної і сучасної західної філософії, Дерріда вважає умовою подолання метафізики такий спосіб філософської роботи, якдеконструкція.Суть його - у виявленні в текстах опорних понять і шару метафор, що вказують на самототожність тексту, на сліди його перегуків з іншими текстами. Головне завдання деконструкції (операцій «розборки» і «збірки») - показати в будь-якого роду текстах значущість елементів позасистемні, маргінальних, «роздратувати і виманити назовні конфліктуючі сили означених» (Б. Джонсон).
Особливе значення при цьому набуває контекст - система розмикається і «входить в контекст». Оскільки контекст може розширюватися безмежно, остільки залежне від контексту значення виявляється абсолютно невизначеним. Під тиском контексту в тексті розмиваються межі «зовнішнього і внутрішнього». На противагу виключення субєкта в структуралізму постструктуралізм висуває тезу про «включеності» бажань субєкта в процес означених.
Постструктуралізм загострює питання про шляхи і долю філософії. Філософія усвідомлюється як конструктивна сила, безпосередньо бере участь у формуванні нових культурних обєктів, нових відносин між різними областями духовної та практичної діяльності. Її нова роль не може бути зрозуміла до кінця, поки не пережитий до кінця цей досвід
