Франція являла собою єдину державу, була однією із найбільших за чисельністю населення країною Європи. Головним змістом французької історії кінця XV — початку XVI ст. стала централізація країни, зміцнення королівської влади. Незважаючи на те, що сторічна війна з Англією (1339—1453 рр.) залишила країну повністю зруйнованою, Франція швидко оживала, починала багатіти. Змінювався характер економіки, її виробничих сил, якісний склад, що повністю змінювало устрій французького королівства. У торгівлі це була епоха кредиту, започаткування банків, коли ярмарки ставали центром світової торгівлі і великою інтернаціональною біржею європейських народів, де можна було побачити іспанські, німецькі, швейцарські товари. У землеробстві — це епоха розкріпачення селян, у промисловості — виникнення перших підприємств капіталістичного типу (книгодрукування, паперова справа). Ь загальної плебейської маси виділявся клас буржуа, який проявляв свою активність у всіх галузях економічного і духовного життя країни. Він пробирався до королівського трону і разом з родовитими дворянськими прізвищами входив до безпосереднього оточення короля, нову придворну аристократію, його речників, міністрів, душеприкажчиків, які не лише підтримували правителя, а й забезпечували агресивну політику французького королівства. Починаючи з походу Карла VIII (1492 р.), французькі королі зі своїми арміями прямували до італійських земель, країни мистецтва і поезії, осередка античної філософії і літератури. Вони вивозили зразки італійської культури до себе на батьківщину. Тому дуже швидко вплив італійської культури
став відчутний у всіх сферах французького суспільного життя.
Гуманізм та італійська література давали новий поштовх французькій літературі. Король Франциск I виписав з Пали Тиціана для написання портрету, заснував першу вищу світську школу, покровительствував письменникам і художникам. Одночасно він наказав спалити на аутодафе одного із найкращих друкарів Франції Доле, а гугеноти, в свою чергу, спалили іспанського лікаря Сервета, який вивчав систему кровообігу.
Релігійні або гугенотських війни - серія затяжних громадянських воєн між католиками і протестантами ( гугенотами), які роздирали Францію при останніх королях династії Валуа, з 1562 по 1598 роки. На чолі гугенотів стояли Бурбони ( принц Конде, Івана Мазепу) і адмірал де Коліньї, на чолі католиків - королева-матиКатерина Медічі і могутні Гізи. На хід подій у Франції намагалися впливати її сусіди - Єлизавета Англійська підтримувала гугенотів, а Філіп Іспанська - католиків. Війни закінчилися сходженням Генріха Наваррського на французький престол і виданням компромісного Нантського едикту (1598).
Одним із найбільш значних представників гуртка Маргарити Наваррської був Клеман Маро (1496- 1544) - талановитий поет, син Жана Маро - придвірного поета Анни Бретонської. Творчість Клемана Маро зросла на грунті національної й античної поетичних традицій. Він вважав себе послідовником Війона, звертався до жанрів французької народної поезії, засвоював ліричні форми Катулла й Овідія, стислий і гострий вірш Марціала. Маро писав поеми, балади, рондо, послання, еклоги, елегії, похвальні пісні, епіграми; він перший у Франції наслідував петрарківський сонет. Найкраще удавалися йому твори малих форм. У поезіях Маро йдеться про повсякденні пригоди, інтриги й урочисті події при королівському дворі, про кохання й розчарування, трапляються меланхолійні міркування про смерть, значне місце в них посідає сатира на ченців, суддів, схоластів із Сорбонни. Головна цінність поезій Маро полягає у чуттєво-матеріальному сприйнятті світу, в посиленому інтересі до всього земного, що є рисами нового, гуманістичного світогляду, спрямованого проти релігійної догматики. Це спричинило жорстокі переслідування Маро з боку як католицької, так і кальвіністської церкви. Він був гнаний не тільки католиками з Франції, а й зрештою і кальвіністами з Женеви.
Другий учасник гуртка Маргарити Наваррської - Бонавентюр Депер'є (1510-1544) увійшов у французьку літературу як видатний сатирик. Він вийшов із демократичного середовища, мав добру освіту, знав класичні мови. Замолоду він почав писати вірші, заробляв на прожиття як переписувач, значну увагу приділяв науковій праці. У 1536 р. він приєднався до гуртка Маргарити Наваррської і був деякий час її особистим секретарем. У середовищі гуртка повною мірою розгорнулася його літературна творчість. Він захоплювався Маро і писав вірші в дусі його поезій. Створив збірку оповідань «Нові забави і веселі розмови», сатиричні діалоги «Кімвал світу»
Маргарита Наваррська (1492-1549), сестра короля Франціска І, була одним із активних діячів гуманістичного руху. Вона відзначалася всебічною освіченістю, захоплювалася античною культурою, італійською літературою, особливо творами Данте, Петрарки і Боккаччо, знала класичні мови. При її дворі у Наваррі групувалися вчені-гуманісти, художники, письменники, тут вони знаходили матеріальну підтримку, нерідко захист від переслідувань церковної реакції, а найважливіше - необхідну для творчості духовну й інтелектуальну атмосферу. Наваррська була талановитою письменницею, вона писала вірші, поеми, але найкращим її твором - і дійсно значним - є прозова збірка новел «Гептамерон». Писався цей твір поступово, очевидно, протягом багатьох років, і був надрукований уже після смерті письменниці в 1558 р. «Гептамерон» створений під значним впливом Боккаччо, зокрема в ньому прямо наслідується обрамовуюча композиція «Декамерона». «Гептамерон» - семиденник, він містить 72 оповідання, які об'єднуються вступом-обрамуванням. Десятеро дворян, мужчин і жінок, повертаючись з курортної місцевості, змущені затриматися в дорозі через негоду. Свій час вони заповнюють розповідями різних історій, які й становлять зміст збірки.
Ренесансний характер оповідань проявляється в досить широкому охопленні дійсності. В них діє величезна кількість різноманітних персонажів - придворних, городян, селян, слуг, ченців, розробляються теми любовні, морально-побутові, антиклерикальні. Письменниця висміює лицемірство й розпусність ченців, заперечує аскетичну мораль і відстоює право людини на земні задоволення, проте в її [238] новелах нема ні тієї сміливості думки, ні гостроти сатири, якими відзначається «Декамерон» Боккаччо. У «Гептамероні» послідовно проходить дидактична тенденція, поряд із новою мораллю співіснують старі поняття. Стиль і манера розповіді в письменниці ще сильно позначені впливом куртуазної літератури.
