Процес становлення феодальних відносин у більшості країн Західної Європи завершився наприкінці XI ст. Почалась доба зрілого феодалізму. Європейське суспільство розділилось на два антагоністичні класи - землевласників-феодалів і залежне від них селянство. Феодальна держава складалась із замкнутих помість-феодів, які були основною клітиною феодального суспільства. Маломаєтні рицарі та рицарі-однощитники були васалами багатших баронів, а ті, в свою чергу, залежними від могутньої феодальної знаті - герцогів, графів, безпосередніх васалів короля - верховного сюзерена, номінального правителя держави. З розвитком міст у XII ст. виникає міська (бюргерська) література, демократична за своїм характером і близька до народної творчості. Незважаючи на соціальні розмежування, всі ці напрями розвивались не ізольовано, а впливаючи один на одного і взаємно збагачуючись. Народна творчість, як і раніше, живить писемну літературу різних напрямів своїми жанрами, сюжетами, художніми засобами.
Носіями, виконавцями, а значною мірою й авторами обробок народної поезії були професійні співці-потішні, які відіграли велику роль у формуванні європейських літератур. У Франції їх називали жонглерами, в Німеччині - шпільманами, в Іспанії - хугларами. Вони дещо нагадують російських скоморохів. Народні співці-потішні вели свій родовід з давніх часів. У Стародавньому Римі та його провінціях було чимало мандрівних акторів, яких називали мімами, або гістріонами. Вони подорожували дорогами імперії і розважали глядачів своїм примітивним репертуаром: показували дресированих тварин, акробатичні номери, розігрували комічні сценки побутового змісту. Міми з часом змішалися з місцевими дружинними і народними співцями-потішниками. Таким чином виникли жонглери, шпільмани, хуглари.
Зі всіх жанрів середньовічної народної поезії найкраще зберігся героїчний епос. Зародився епос в умовах первіснообщинного ладу і остаточно оформився на ранніх етапах рабовласницького і феодального суспільства. Дослідники вважають, що в усіх народів світу епос виникає за подібних соціально-історичних умов і виявляє типологічну спорідненість у проблематиці та поетиці (жанрові ознаки, тематика, ідейний зміст, типовість образів, стиль тощо). Відомі дві форми народного епосу - пісня та епопея. Творцями і носіями епосу в Західній Європі спочатку були дружинні співці, які теж брали участь у подіях, битвах, походах, що оспівували у своїх піснях. З розпадом дружин носіями героїчного епосу стали професійні співці, на Заході - жонглери, хуглари, шпільмани. В їх середовищі і виникли широкі розгорнуті форми - поеми (епопеї). Пісня і поема мають однакові принципи побудови сюжету: протиставлення героя і його суперника, зачини і кінцівки, розгорнуті описові моменти, триразові повтори, поширені діалоги тощо. Епосу притаманна стійка система художніх засобів - ти-пічні ситуації, гіперболізація, постійні епітети; традиційний в епосі також урочистий стиль, який надає серйозності та величавості оспівуваним подіям. Традиційною схемою розповіді про богатиря є оповідь про чудесне народження героя, про перший його бойовий виїзд, братання богатирів, хвала бойовому коню, зброї, подвиги перед весіллям тощо.На ранніх ступенях розвитку епос зв'язаний з міфологією, але поступово він звільняється від міфологічних уявлень. Предметом зображення в ньому стає історія народу, боротьба за племенну, народну єдність.
Епос створювався в епоху племінних міжусобиць, у період створення державності та боротьби з чужоземними нашестями. Це й визначило характер його головного героя. Центральним персонажем героїчного епосу всіх народів є воїн-богатир. важливою рисою ідейно-естетичної своєрідності епосу є історична основа, поетично переосмислена з точки зору народної ідеології. Класичний героїчний епос виражає загальнонародні інтереси, він відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні національної свідомості кожного народу.Народно-героїчний епос епохи зрілого феодалізму дійшов до нас у записаному, частково в літературно опрацьованому вигляді.
Одним із найбільш складних у літературознавстві є питання про авторство в рамках народно-героїчного епосу. На сучасному етапі більшість дослідників [53] дотримується думки, що епос є принципово анонімним. Сама історія розвитку епосу ніби зумовила його «безавторство». Пісні, перекази, які виникали ще в добу великого переселення, відразу ставали надбанням народу. Передача цього матеріалу наступним поколінням в усній традиції сприяла сприйняттю його як продукту колективної творчості. В добу раннього середньовіччя епічний твір належав усім; кожний співець міг виконувати його і довільно змінювати. Таке ставлення до епосу збереглося і в період створення розгорнутих поем. Більшість жонглерів, шпільманів, хугларів були неписьменними. Вони на слух вивчали відомий уже епічний матеріал, додаючи до нього щось своє. Поетична переробка добре відомих масовому слухачеві пісень, сказань, поем ні жонглером, ні його слухачами як самостійна творчість не оцінювалась.
