1. Ґенеза та періодизація національно-культурного відродження в Україні
наприкінці ХVІII – початку ХХ ст.
2. Характерні риси дворянського періоду національно-культурного
відродження в Україні.
3. Особливості народницького періоду національно-культурного відродження.
4. Модерністичний період національно-культурного відродження в Україні та
його характеристики.
1. Наприкінці XVIII ст., коли почався процес національного
відродження, українська етнолінгвістична територія, тобто ті землі, де жили
українці, перебувала в межах двох багатонаціональних імперій: Російської та
Австрійської. Духовна культура українського народу кінця XVIII — початку
XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та Австрійської
імперій.
На тлі історичних, суспільно-політичних та національних відносин
утверджувався новий етап національно-культурного відродження, який
започаткував нову добу в історії України.
Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі
реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації.
У сучасних наукових дослідженнях з проблем духовної культури під
поняттям "національне відродження" розуміють такий етап у розвитку
конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе нацією, "дійова особа
історії і сучасного світу", що має право на вільний розвиток, самовизначення та
державну незалежність.
Чеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох виділяє
в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний,
культурний та політичний. На першому етапі національного відродження, який
М.Грох називає академічним, певна етнічно-національна спільнота стає
предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Другий
етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що
мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою.
Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і
— до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в
наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.
На цьому етапі відродження поступово формується національна свідомість.
На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається
організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють
національно-визвольні змагання народів.
Сучасні дослідники історії українського національно-культурного
відродження вважають, що національне відродження у Східній Україні
розпочалося в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського
історика Д.Дорошенка, джерела українського національно-культурного
відродження потрібно шукати насамперед у пробудженні української
народності та збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася передусім
на Гетьманщині та у Слобідській Україні. Саме тут відроджувалась національна
культура, зокрема література і народна поезія.
На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його
сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі
та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на
прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-
політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український
територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції. Найвиразніше ці
ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатний історик Олександр
Оглоблін назвав "вічною книгою незалежності українського народу". Головним
девізом цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до
козаччини".
На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження
провідною його силою виступила демократично налаштована інтелігенція
України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь
пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу.
Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик
"повернутися лицем до народу". В той час в середовищі української еліти
викристалізовувалася концепція про Україну "як етнічну національність", котру
не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак у культурному
аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися
в окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху національно-
культурного відродження були зумовлені зовнішньополітичними та
внутрішніми українськими обставинами.
На третьому, модерністському етапі ґенези український національно-
культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних масс і тривав аж
до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову
історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську
державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили
національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в
програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-
визвольного руху — проголошення незалежної Української держави.
Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних
етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї,
сформульованої представниками національної еліти, що вийшла із середовища
українського дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-
політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського
народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.
Наведену періодизацію національно-культурного відродження, на думку
І.Лисяка-Рудницького, можна пристосувати і до Галичини. Першому періодові
тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства як виразника
національних інтересів українців (1780—1840 pp.). На другому етапі
національно-культурного відродження виникло типове галицьке народництво,
репрезентоване діяльністю "Руської трійці" та виходом у світ альманаху
"Русалка Дністровая" (1837 p.). Третій період національно-культурного
відродження у Галичині характерний започаткуванням національно-визвольних
змагань напередодні та під час Першої світової війни.
Отже, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного
відродження у Східній та Західній Україні засвідчує внутрішню єдність
українців XIX ст., їх прагнення здобути національну незалежність.
2. Характерні риси дворянського періоду національно-культурного
відродження в Україні.
Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній
чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з
колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на
жорстку політику цариці Катерина II стосовно України, представники
українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу,
відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з
російським дворянством. Як слушно зауважує Д.Дорошенко, на ґрунті станових
дворянських інтересів виникає рух, що використовував історичні традиції та
історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до
історії козацької України, поступово формувалася українська національна ідея.
В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився
інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів,
мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий
рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних
матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх
осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася
українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини
вирізнялися О.Безбородько, В.Рубан, М.Туманський, О.Мартос та ін. На основі
опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України,
зокрема "Історія Малої Росії" (ч. 1, 1822 р.) Д.Бантиша-Каменського.
Ф.Туманський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і
видав "Літопис" Г.Граб'янки. Йому приписується авторство праці
"Землеописание о Малыя России", де вперше давався короткий опис географії
гетьманської України.
Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського
дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим
пояснюється поява у Петербурзі "Опису весільних українських простонародних
обрядів" (1777 р.) Г.Калиновського, який започаткував українську етнографію.
Дослідження в сфері української фольклористики пов'язані з ім'ям М.Цертелєва,
котрий 1819 р. видав збірку "Опыт собрания старинных малороссийских
песней", де вперше надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три
збірки народних пісень М.Максимовича, в майбутньому першого ректора
Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності
та фольклору: "Малоросійські пісні" (1827 р.) та "Українські народні пісні"
(1834 р.) видані в Москві, а "Збірник українських пісень" — у Києві (1849 p.).
Передмова М.Максимовича до першого видання — це своєрідний літературний
маніфест.
До цього періоду відноситься також поява "Грамматики малорусского наречия"
(1818 p.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері
українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою
живої української мови.
Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес
національного відродження України, було заснування на землях східної України
університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти
харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому
громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773—1842 pp.), ім'я
якого слід згадати разом з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики,
І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка.
В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. помітно
зросло зацікавлення німецькою класичною філософією. Одним із перших
українських вчених, які познайомилися з творами І.Канта, був П.Лодій із
Закарпаття (1764-1829 pp.). Філософськими проблемами захоплювався також
М.Полетика (1768—1824 pp.). Він написав цікаву працю "Філософські
проблеми про людину і її відношення та призначення". її видав французькою
мовою в Галле (Німеччина) колишній викладач філософії Харківського
університету Л.Якоб (1759—1827 pp.).
Великий інтерес до німецької класичної філософії виявив видатний український
вчений, етнограф та історик М.Максимович (1804— 1873 pp.), який був добре
обізнаний з творами Ф.Шеллінга. На думку вченого, вихідною точкою філософії
є "любов до мудрості", яку можна збудувати не лише на фундаменті розуму, а й
серця.
Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського,
автора поеми "Енеїда" — першого твору нової української літератури,
написаного народною мовою. Основоположником художньої прози нової
української літератури був Г.Квітка-Основ'яненко (літературний псевдонім —
Грицько Основ'яненко, 1778—1843 pp.). Разом з Г.Квіткою-Основ'яненком в
літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка,
Л.Боровиковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко
та ін.
Важлива роль у національно-культурному відродженні українського народу
належало світському театрові, організаційне оформлення якого відбулося
наприкінці XVIII — початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до
світського театру відчутний у трагікомедіях Ф.Прокоповича та Ю.Щербацького.
Новий тип українського театру пов'язаний з діяльністю так званого кріпацького
театру, що був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до
світського театру. Підвалини українського професійного театру були закладені
в Харкові та Полтаві — важливих на той час центрах театрального життя
України. В 1808 р. після тривалої перерви поновилася робота Харківського
театру, директором, режисером і актором якого 1812 р. став Г.Квітка-
Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті
актори, як М.Щепкін, Т.Пряженковська.
Полтавський театр очолив І.Котляревський, з ініціативи якого був викуплений з
кріпацької неволі видатний актор М.Щепкін.
Паростки національно-культурного відродження у дворянський період
з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної
культури.З поміж видатних українських архітекторів того часу вирізнялися
А.Меленський, П.Ярославський.
Українська скульптура кінця XVIII —першої половини XIX ст. розвивалась під
впливом класицизму. Найталановитіші скульптори, що вийшли з українського
середовища, прославились на ниві російського мистецтва. З-поміж них І.Мартос
(1754-1835 pp.) родом з Ічні (тепер Чернігівська обл.) який став професором, а
згодом ректором Петербурзької академії мистецтв. Т. Шевченко (1814 — 1861
pp.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого
мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису,
графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури.
Все це засвідчує, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери
духовної культури українського народу.
3. Особливості народницького періоду національно-культурного відродження.
Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880
pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично
налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як
"етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво
національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського
національного відродження стають Харківський і Київський університети, а
також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в
Україні належить Т.Шевченкові.
Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху
подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на
два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського
братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька
діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).
На противагу дворянському періодові національного відродження, головним
гаслом якого було "стати лицем до козаччини", народницький період
національно-культурного відродження висунув гасло "повернутися лицем до
народу". В середовищі провідних діячів української культури почала
домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського
менталітету. Наголосимо, що саме народництво відкрило мовну й етнічну
єдність усіх українських земель. Це слугувало передумовою культурного, а
згодом і політичного об'єднання українства.
Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на
утиски і цензурні переслідування російського царизму, мав певні здобутки. До
них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського
географічного товариства у Києві (1873 p.), що дало змогу розгорнути наукові
дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж
налагодилися контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, був
створений спільний фронт виступів проти царського самодержавства.
В 30 —50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина,
Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) почалася нова хвиля революційного
піднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростав інтерес до історії свого
народу, вийшли у світ етнографічні праці та збірки народних пісень.
Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук у східних та
західних землях України. Після придушення польського повстання 1830—1831
pp. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-
культурного руху з Лівобережжя центром українського романтизму і
визвольного антикріпацького руху став Київ.
важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського
націоналізму відіграло Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847рр.). Воно
було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від
культурницького до політичного етапу національного розвитку.
Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного
руху на певний час перемістився в Петербург. У столиці Російської імперії, де
режим був дещо м'якший, ніж у провінції, після заслання проживали кирило-
мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти
поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана була відкрита українська друкарня і
розпочалося систематичне видання творів иайвидатніших українських
письменників — І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка,
П.Куліша, Марка Вовчка та ін. У Петербурзі 1861 — 1862 pp. видавався
українською мовою щомісячний журнал "Основа", що став головним
друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був
В.Білозерський.
В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості
виступили студенти Київського університету(В.Антонович, П.Житецький,
П.Чубинський, Б.Познанський, Т.Рильський, А.Свидницький та ін.). Наприкінці
50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток "хлопоманів". Ідеологом
"хлопоманства" став В.Антонович (1834—1908 pp.).
Наприкінці 50-х —початку 60-х років в Україні почала формуватися
народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді. Молода
українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей,
створює товариства — так звані громади, головним завданням яких стало
поширення освіти. Перша "Українська громада" виникла в Києві, очолена
молодим істориком В.Антоновичем. До її складу входили відомі українські
культурні та громадські діячі М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, Ф.Вовк,
П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, І.Касіяненко, М.Лисенко,
О.Кониський та ін. Усіх членів громади об'єднувала спільна національна
українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість
досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до
українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить
гідний внесок до світової культурної спадщини.
Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з
українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали
та публікували кращі зразки народної творчості. Вони вели українознавчі
дослідження, вивчали та пропагували історію й етнографію України, склали
українсько-російський словник. Культурно-освітня діяльність громад викликала
глибоке
занепокоєння урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок і
викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення
національних основ духовного життя в Україні. Російське самодержавство
боялося не лише відокремлення української мови від російської, а й
демократичних тенденцій, які поширювали громадівці. Почався відкритий
наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні
школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-
популярних і релігійних книжок українською мовою, що засвідчив циркуляр
міністра внутрішніх справ П.Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувань царизму
зазнали й громадівські організації, які або самоліквідувались, або були
заборонені.
У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху в Україні,
отже, і піднесення національно-визвольної боротьби. Відбулася радикалізація
громадівського руху. Провідна роль у цій різноманітній діяльності належала
радикальним представникам демократично налаштованої інтелігенції (С.
Подолинський, О.Терлецький, М.Зібер, М.Павлик, І.Франко, М.Драгоманов).
У пробудженні національної самосвідомості українців важливе значення мали
наукові публікації, що висвітлювали питання історії та етнографії України,
фольклористику, мовознавство. Серед наукових видань на особливу увагу
заслуговують історичні праці "История Малороссии" М.Маркевича у п'яти
томах, дослідження М.Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Руина", "Мазепа
и ма-зеповцы"), П.Куліша ("Записки о Южной Руси", "Історія України від
найдавніших часів").
В 1873 р. з ініціативи П.Чубинського (1839—1884 pp.) у Києві було відкрито
Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що стало
першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства
згуртувалась передова інтелігенція (М.Драгоманов, О.Кістяковський,
М.Лисенко та ін.), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу.
Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-
професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею "Труды
этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" (СПб.,
1782—1879 pp.), що вийшла за редакцією П.Чубинського. Праця не втратила
цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і
в наш час. Одночасно П.Чубинський був і автором вірша "Ще не вмерла
Україна", вперше опублікованого 1863 р. з нотами українського композитора
М.Вербицького (1815—1870 pp.) Цей твір з проголошенням Української
Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним
гімном.
Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в
масах, становлення української нації. Аналогічну роль виконали музичні
обробки поезій Т.Шевченка "Заповіт", І.Франка "Не пора", О.Духновича "Я
русин был, есть и буду", які здійснили українські композитори М.Лисенко,
М.Аркас і Д.Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з
гуманістичними ідеями у "Молитві за Україну" М.Лисенка — "Боже великий,
єдиний, нам Україну храни", яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного
краю.
Цементуючою основою єдності української національної культури, що
відроджувалась у XIX ст., об'єктивно виступала українська літературна мова.
Важливим чинником її розвитку стали численні наукові та мовознавчі праці,
навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були
О.Потебня, П.Житецький, А.Кримський.
Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості
Т.Шевченка та М.Драгоманова.
Наукова, просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції
викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. В травні 1876 р.
був підписаний "Емський указ" про заборону ввозити з-за кордону українські
книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов,
влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо.
Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції
в той час стала філософія. Найвідомішим з-поміж філософів був С.Гогоцький
(1813—1889 pp.) — професор Київської духовної академії та Київського
університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем І.Канта та
Г.В.Ф.Гегеля.
Філософські концепції, проповідувані українськими мислителями XIX ст., з-
поміж яких назвемо А.Спіра, К.Ганкевича, І.Федоровича, позначились і на
інших сферах духовної культури українського народу — літературі, театрі,
мистецтві.
Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв
русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до
здобутків національної культури. В 60-х роках XIX ст. "Артистичне товариство"
в Єлисаветграді вперше в Україні поставило спектакль за п'єсою Т.Шевченка
"Назар Стодоля", а в 70-х роках — оперу С.Гулака-Артемовського "Запорожець
за Дунаєм". У Києві діяв аматорський театр, де починали творчість композитор
М.Лисенко (1842—1912 pp.) і драматург М.Старицький (1840—1904 pp.). У
1882 р. в Єлисаветграді за активної участі М.Кропивницького (1840—1910 pp.)
був створений професійний театр. До провідної трупи ввійшли відомі зірки
української сцени М.Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856—1933
pp.), П.Саксаганський (справжнє прізвище — Тобілевич, брат М.Садовського,
1859—1930 pp.). М.Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—
1934 pp.), О.Вірина (справжнє прізвище — Колтановська, р.н. невід. — 1926 p.).
Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших
містах України.
Слухачів кращих оперних сцен Європи й Америки вражали талантом співачки
сестри Крушельницькі (Ганна, 1887—1965 pp.; Соломія — 1872-1952 pp.).
Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються мистецькою цінністю
оперні театри в Одесі (арх. Ф.Фельнер і Г.Гельмер, 1884-1887 pp.), Києві
(архітектор В.Шребер, 1897-1901 pp.) та Львові (архітектор З.Горголевський,
1897— 1900 pp.), будинок Нової біржі в Одесі (архітектор О.Бернардацці,
1894—1899 pp.), Львівський політехнічний інститут (архітектор Ю.Захаревич,
1873— 1877 pp.) тощо.
Основоположниками національної реалістичної школи в скульптурі були
Л.Позен (1849-1921 pp.) і П.Забіла (1830-1917 pp.). Перший з великим успіхом
працював у жанрі скульптури малих форм ("Кобзар", "Шинкар", "Переселенці",
"Оранка на Україні"), другий — у жанрі скульптурного портрета (мармуровий
портрет Т.Шевченка, пам'ятник М.Гоголю в Ніжині). Серед монументальних
творів відомий пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (скульптор М.Микешин,
1879-1888 pp.).
В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям,
що найяскравіше виявилося у жанрі пейзажу. З-поміж українських пейзажистів
вирізняються В.Орловський, С.Сві-тославський, П.Левченко. Найвідомішим був
художник С.Васильківський (1854 — 1917 pp.), якому вдалося майстерно
поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій
основі передати неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі "Козача
левада" (1893 p.), "Дніпровські плавні" (1896 p.), "По Донцю" (1901 р.) —
справжні шедеври мистецтва.
Ідеєю національного відродження пройнята і музика тієї доби, що розвивалася в
руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська
національна опера "Запорожець за Дунаєм" (1862 p.). Музику до неї написав
композитор С.Гулак-Артемовський (1813—1873 pp.). Великий внесок у
розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні
зробили композитори: П.Сокальський (1832—1887 pp.) — опери "Мазепа",
"Майська ніч", "Облога Дубна"; П.Ніщинський "(1832 — 1896 pp.) — музична
картина "Вечорниці" до драми Т.Шевченка "Назар Стодоля"; М.Аркас (1852—
1909 pp.) — опера "Катерина"; О.Нижанківський (1863—1919 pp.) — музичні
твори на слова Т.Шевченка.
Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор,
піаніст, диригент, педагог і громадський діяч М.Лисенко (1842—1912 pp.),
творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали
його опери "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба",
вокальні твори під загальною назвою "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка",
романси на слова І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького. Теоретичні праці
композитора заклали основи української музичної фольклористики.
Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка були композитори
К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, С.Людкевич.
4. Модерністичний період національно-культурного відродження в Україні та
його характеристики.
Модерністський період національно-культурного відродження в Україні
охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури
України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової
української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу в
історії модерного українства — добу національно-визвольних змагань за
незалежну Українську державу.
Характерними рисами модерністського періоду національно-культурного
відродження були:
1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали
провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували
політичні гасла — створення незалежної Української держави.
2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси і формування на цій
основі нового типу українського інтелігента — патріота України.
3. На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється плеяда
видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких
посідають І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. їхня
творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською
національною ідеєю.
Модерністський період національно-культурного відродження характерний
плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на
землях Західної України, а на Сході України — копіткою і наполегливою
виховною працею українського театру, який став виразником національних
настроїв і почуттів народу України.
Ідеї національного відродження у модерністський період його розвитку
проникали в усі сфери духовної культури. Плідно розвивалися наукові знання.
Серед відомих вчених — професор О.Ляпунов, який впродовж 17 років
очолював кафедру механіки Харківського університету. Він сформулював
(створив) загальну теорію сталості руху, написав низку праць з теорії
імовірності. Засновником сучасної фізичної хімії став завідувач кафедри хімії
Харківського університету професор М.Бекетов. Його праці стали основою
нової наукової галузі — металометрії.
Феноменальним явищем у розвитку точних наук стала наукова творчість однієї
з перших жінок-математиків Софії Ковалевської — авторки відомих праць у
галузі математичного аналізу (диференціальні рівняння й аналітичні функції),
механіки (обертання твердого тіла навколо нерухомої точки) та астрономії (про
форму кілець Сатурна).
Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки мали наукові праці І.Мечнікова
(1845—1916 pp.). Обіймаючи посаду професора Одеського університету, він
створив першу в Україні й другу в світі бактеріологічну станцію, став одним із
основоположників мікробіології і вчення про імунітет. Засновником вітчизняної
фізіологічної школи був професор Одеського університету І.Сеченов (1829-1905
pp.).
Видатним мовознавцем світу і щирим патріотом України був професор
Харківського університету О.Потебня (1835-1891 pp.).
Чільне місце в Україні у другій половині XIX ст. посідала художня література,
яка визначила розвиток усіх інших видів духовності українського народу. В цей
період відбулося зростання видатних письменницьких індивідуальностей,
збагачувалася тематика літературних творів, розширювалося жанрове коло,
зростав зв'язок зі світовим досвідом через переклад і художній синтез.
Романтизм як художній стиль у літературі поступово занепадав. Під впливом
філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок посилення
соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства письменники
звернулися до нового літературного напряму — реалізму.
Одним із перших українських письменників-реалістів був Іван Нечуй-
Левицький (1838— 1918 pp.), який створив новаторські форми прози, змалював
широку панораму соціального буття, подав розгорнуті характеристики
персонажів, багатобарвні пейзажі чудової української землі. Увагу митця
привертала волелюбна вдача народу, його непримиренність до неправди і зла,
здатність постояти за себе. Ці ідеї надзвичайно виразно прозвучали у таких
творах письменника, як "Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я' та ін. У
романі "Хмари", повісті "Над Чорним морем" письменник звертався до
розкриття проблем тогочасної української інтелігенції, піднімаючи проблему
формування "нової людини". Ідеї реалізму органічно поєднувалися з тонкою
поетичністю і ліризмом, публіцистичністю і філософським узагальненням.
На відміну від Нечуя-Левицького, талановитий український письменник Панас
Мирний не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував
психологічний вплив на людину соціальної несправедливості ("Хіба ревуть
воли, як ясла повні?", П'яниця", Лихі люди").
На ниві національно-культурного відродження плідно працював професійний
український театр, основоположником якого вважають Марка Кропивницького
— талановитого драматурга, режисера й актора. Він дотримувався переважно
традицій "етнографічної драми" ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки
сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сім'ї", "Олеся", "Титарівна"). Поряд з Марком
Кропивницьким працював Михайло Старицький, автор драматичних творів,
пройнятих національним колоритом ("Циганка Аза", "Ой не ходи, Грицю", "Не
судилося", "За двома зайцями").
На новий шлях вивів українську драматургію Іван Карпенко-Карий (Тобілевич)
— автор драматичних творів, присвячених аналізу соціальної, історичної та
інтелектуально-філософської проблематики ("Сто тисяч", "Безталанна", "Суєта",
"Мартин Боруля", "Сава Чалий"). У драматичному мистецтві працювали й інші
письменники: Панас Мирний, Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка. До
самобутнього національного українського театру належала ціла плеяда
талановитих акторів: Г.Затиркевич, М.Садовський, К.Саксаганський,
М.Кропивницький, І.Тобілевич, М.Заньковецька, Л.Ліницька, Г.Борисоглібська
та ін.
Формувати національну самосвідомость українців допомагало образотворче
мистецтво, провідне місце в якому належить українській національній школі
пейзажного живопису. Творці пейзажного жанру представляли всі райони
України, змальовуючи у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні
("Сінокос" В.Орловського, "Село взимку" П.Левченка. "Козача левада"
С.Васильківського).
На межі XIX-XX ст. відбувалося творення духовних цінностей у літературі,
мистецтві, архітектурі, науці. В цей період зростав престиж України у світі.
Культура почала функціонувати як цілісна система, де в єдності діяли всі
компоненти.
У реалістичному напрямі розвивалося на початку XX ст. музичне мистецтво.
Для активізації музичного життя в Україні важливе значення мало відкриття у
Києві 1904 р. музично-драматичної школи, яку очолив М.Лисенко. В цей час
плідно працювали українські композитори К.Стеценко (1882-1922 pp.),
М.Леонтович (1877-1921 pp.), С.Людкевич (1879— 1979 pp.). Світову славу
здобула видатна українська співачка С.Крушельницька (1873—1952 pp.).
Міжнародне визнання отримав київський хор О.Кошиця, у виконанні якого
вперше пролунали композиції А.Веделя.
В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (із фран. moderne —
новітній, сучасний). Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі,
Бесарабський критий ранок у Києві (1910, архітектор Г.Гай).
У стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства
(архітектор В.Кричевський, сучасний краєзнавчий музей). Помітний слід в
українській архітектурі початку XX ст. залишив В.Городецький (уславлений
"Будинок з химерами" 1902—1903 pp. — будинок сучасного українського
мистецтва).
Виразних національних рис набуло образотворче мистецтво. Продовжував
плідно працювати С.Васильківський, О. Мурашко, І. Труш, О. Новаківський,
брати Федір і Василь Кричевські. У 1905 р. була організована Всеукраїнська
мистецька виставка, що продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і
наддніпрянських митців.
Початок XX ст. представлений видатними художниками, які плідно працювали
в галузі модерністського живопису та скульптури — Казимир Малевич,
футуристи брати Бурлюки. Експресіоністичний напрям у галузі живопису
розвивали талановиті українські художники світового рівня Олександр
Богомазов (малюнок "Львівська вулиця у Києві", 1914 p.), Георгій Нарбут
("Алегорія на зруйнування Рейнського собору", 1914 p.).
Творчість діячів духовної культури України модерністського періоду
національно-культурного відродження доходила до української громадськості зі
значним запізненням або не доходила зовсім внаслідок несприятливих
суспільних умов. Двадцяте століття почалося надзвичайно бурхливо,
продовжуючи переважно вороже ставлення владних структур до української
національної культури. На противагу грандіозним соціально-історичним
потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ був гідно
продовжений.
