Із середини 60-х pp. в Україні, як і в цілому в СРСР, тривав пошук шляхів піднесення економіки. З 1965 р. розпочинаються реформи.
По-перше, посилюється централізація в управлінні економікою. Усі найважливіші республіканські міністерства були перетворені на союзно-республіканські, ліквідовані хрущовські раднаргоспи.
По-друге, з 1966 р. запроваджують економічні методи управління промисловістю, розширюються права підприємств, заохочується їх ініціатива, підприємства переводяться на господарчий розрахунок. Реформи частково покращили стан економіки. Економісти називають восьму п'ятирічку (1966 -1970) «золотою»: її результати були найкращими за останні 35 років.
Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.
Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.
Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799, набирає силу тенденція монополії на інформацію.
Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади.
У 1972 р. П. Шелеста усувають з посади - звинувачений у ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, лідером комуністів республіки став В. Щербицький
«Команда» Щербицького не змогла зупинити наростаючих негативних тенденцій. І чим більше загострювалися соціально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилювався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.
Отже, політичне життя в країні дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не тільки не зробив систему стійкішою, а навпаки, — заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиблення кризових явищ.
Шістесятників(Микола Вінграновський, Іван Драч,Ліна Костенко, Іван Світличний, В.Симоненко, Г. Тютюнник, В. Шевчук), які зважувалися на відкритий конфлікт з властями, назвали дисидентами. Їх було мало. Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права.На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. + правозахисне дисидентство і релігійне
Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.
