Проголошення Хорватією 25 червня 1991 р. державної незалежності, як і в сусідній Словенії, спричинило збройний конфлікт, який швидко переріс у жорстоку громадянську війну, її причини мали як сучасну мотивацію, так і певні історичні нашарування. Проте в одному з головних питань - про право нації на самовизначення - в першу чергу необхідно було визначити, хто має право на відділення: держава чи народ? Якщо держава, то республіки повинні були лише уточнити свої кордони та зазначити умови сецесії. Якщо це був окремий народ у межах багатонаціональної республіки, - то який статус кордонів і в який спосіб їх можна було змінювати? З іншого боку, вирішальний вплив зовнішнього фактору на процеси самовизначення народів СФРЮ призвів до того, що їх так і не вдалося владнати цивілізованими методами. Дезінтеграційні процеси, які вирували на початку 90-х років у СФРЮ, спричинили в Хорватії виникнення проблеми сербського населення, яке
1990 р. у Кніні була утворена Співдружність сербських громад, яка у грудні конституціювалася як Сербська автономна область (САО) Крайна; сербські громади Західної Славонії також об'єдналися у САО; про наміри утворення САО у лютому 1991 р. заявили у своїй декларації сербські громади Східної Славонії, Бараны та Західного Срему. На цьому етапі міжетнічного конфлікту хорватські серби задовольнялися утворенням у межах республіки своїх національно-культурних автономій. Однак коли влада у Загребі заявила про намір вийти з СФРЮ, тоді сербські громади взяли курс на вихід із складу Хорватії, заявляючи про бажання залишитися в оновленій федерації.
З грудня 1990 р. по серпень 1991 р. міжетнічний конфлікт у Хорватії являв собою протистояння між проголошеними самостійними САО та хорватською владою, яка намагалася забезпечити територіальну цілісність країни. Сербсько-хорватські збройні сутички того періоду відбувалися здебільшого навколо поліцейських дільниць, створення та зміцнення яких розглядалися у Загребі як головний засіб у «приборканні непокірних територій». Серби, нейтралізуючи поліцейські сили, забезпечували контроль над територіями своїх громад. Так, у районі Плотвицьких озер (на північ від Кніна) у лютому 1991 р. була створена поліцейська дільниця, завданням якої було забезпечення контролю над територією Крайни. У результаті сутички 31 березня тут загинуло два чоловіки.
Драматично розгорталися події у Східній Славонії, Бараны та Західному Сремі, де хорватська влада, намагаючись встановити контроль на цих територіях, використовувала проти сербів різноманітні дискримінаційні методи. Так, уже навесні 1991 р. майже 12 тис. сербів Осієка вимушені були залишити місто, а жителі інших населених пунктів почали будувати барикади та створювати загони самооборони. Все частіше лунали постріли, виникали збройні сутички, які досить швидко переростали у широкомасштабні бойові дії.
Новий етап громадянської війни в Хорватії пов'язаний з проголошенням державної незалежності 25 червня 1991 p., коли вже наступного дня розпочалися бойові дії між підрозділами ЮНА та військовими формуваннями хорватської територіальної оборони. На початку липня після підписання Бріон-ської декларації Хорватія встановлювала тримісячний мораторій на вихід з федерації в обмін на вивід югославської армії. Незважаючи на тимчасове припинення вогню, бойові дії невдовзі відновилися з новою силою. Усі спроби силоміць встановити хорватську владу на території сербських громад натикались на рішучий спротив. На зборах сербів 25 липня 1991 р. було проголошено утворення Автономної області Славонії, Бараны і Західного Срему (АО СБЗС). Скупщина САО Крайни 28 липня у Кніні прийняла рішення про вихід із складу Хорватії та підтвердила належність цього краю до СФРЮ. У відповідь уряд Хорватії 1 серпня оголосив мобілізацію резервістів до національної гвардії та військ МВС.
Якщо на початку конфлікту сербським загонам самооборони протистояли хорватські поліцейські підрозділи, то розгортання громадянської війни призвело до залучення в протистояння не тільки цивільного населення, а й регулярних збройних сил. Уже в липні 1991 р. у розпорядження сербів потрапила частина озброєння ЮНА, підрозділи якої виводилися тоді із
Словенії. У тому ж місяці бронетанкові підрозділи ЮНА перетнули Дунай та увійшли до Бараны. Фактично з цього моменту конфлікт у Хорватії переріс у повномасштабну війну з ракетними обстрілами, руйнуваннями, блокадами та захопленням міст, біженцями і значними людськими жертвами. Командування ЮНА ставило за мету оволодіння Хорватією по лінії Вировитиця - Карловац - Огулін - Карлобаг.
Новоутворені хорватські збройні сили опинилися між сербськими загонами та підрозділами ЮНА, які або були дислоковані в гарнізонах, або вели бойові дії у Славонії. В цих умовах головним завданням для керівництва Хорватії було забезпечення необхідного рівня боєздатності збройних сил. Цю проблему хорвати намагалися вирішити як закупівлею зброї за кордоном (26 вересня 1991 р. було заборонено рішенням РБ ООН), так і захопленням її у ЮНА. У цих умовах запроваджене ембарго практично закріпляло розподіл сил, який склався на початку конфлікту, а серби мали відчутні переваги, оскільки ЮНА та її арсенали перебували під контролем президії СФРЮ та керівництва Сербії.
Бойові дії в Хорватії точилися навколо гарнізонів ЮНА -«оплоту сербського гегемонізму», як їх назвало хорватське керівництво ще до масового дезертирства з армії хорватів, словенців, боснійців-мусульман та македонців. І хоча на початку конфлікту ЮНА виконувала роль роз'єднувача ворогуючих сторін, однак на наступному етапі громадянської війни її функції змінилися. Саме спираючись на ЮНА, керівництво Сербії надавало всебічну допомогу САО Крайна та АО СБЗС. Президент Ф. Туджман 12 вересня 1991 р. віддав наказ збройним силам блокувати гарнізони та аеродроми ЮНА в Хорватії. «Війна казарм» тривала майже місяць і скінчилася лише тоді, коли хорвати захопили всі військові об'єкти ЮНА.
Після закінчення дії мораторію (9 жовтня 1991 р.) Хорватію було проголошено суверенною державою та прийнято рішення «про розрив усіх державно-правових відносин, на яких ґрунтувалося її перебування у складі СФРЮ». Парламент також констатував, що проти Хорватії була здійснена агресія з боку Сербії та ЮНА. Було прийнято низку законів, спрямованих на зміцнення державної самостійності та створення регулярного війська. У регіонах спільного проживання сербів і хорватів громадянська війна відновилася з новою силою та набирала все більш жорстокого характеру, що призвело до значних людських втрат і зростання чисельності біженців. Міжетнічну ворожнечу не зупинило навіть завершення 27 жовтня 1991 р. виводу з Хорватії підрозділів ЮНА.
У грудні 1991 р. хорватський сабор прийняв конституційний закон про правові свободи людини та права національних і етнічних меншин. На підставі цього акта дві автономні території з компактним проживанням сербів (з центрами у містах Кнін і Гліна) отримали особливий правовий статус. Проте керівництво сербського національного руху в Хорватії не сприйняло автономії. 19 грудня, після визнання хорватської державності Німеччиною, САО об'єдналися в Республіку Сербська Крайна (РСК), проголосили себе самостійною державою, де чинною залишалася конституція СФРЮ.
Події громадянської війни відбувалися в різних регіонах Хорватії, що й зумовило існування декількох фронтів. Так, на Вуковарському фронті бойові дії тривали майже три місяці й закінчилися у другій половині листопада 1991 р. За період блокади сербами Вуковара з Сербії для оволодіння містом було перекинуто значну кількість військ та бойової техніки. За допомогою цих сил планувалося взяти під контроль майже всю Славонію, а потім з'єднатися з сербськими військами в Західній Славонії, Банії та Крайні. Тривала оборона хорватами Вуковара політично, матеріально і психологічно послабила військовий потенціал сербських збройних сил.
На Північно- та Південнодалмантинському фронтах ішла боротьба за контроль над Ардіатичним узбережжям. Завдяки вересневому наступу ЮНА вдалося перервати мережу сполучення між Загребом та значною частиною Далмації, а також з Східною Славонією, Банією, Кордуном і Пікою. У вересні підрозділи ЮНА захопили аеродроми в Осієку, Задарі й Дубровнику, а в жовтні блокували всі морські сполучення. Наприкінці листопада був зірваний Масленицький міст, у результаті чого Задар і південь Далмації були відрізані від Загреба. Та незважаючи на значні людські й матеріальні втрати (великих руйнувань зазнав Дубровник), хорватським військам вдавалося протистояти ЮНА й забезпечити контроль над певною частиною країни.
Падіння 18 листопада 1991 р. Вуковара вплинуло на інтенсивність громадянської війни. Сербські регіональні війська та ЮНА контролювали САО Крайну і значну частину Славонії. Сербами була зайнята частина хорватської території, яка прилягала до БіГ. У цілому на січень 1992 p., коли активність бойових дій зійшла майже нанівець, сербські війська контролювали майже третину Хорватії.
Народився у містечку Велике Трґовище в родині підприємця. У 1939 р. закінчив гімназію у Загребі. У 1941 р. - служба в армії НДХ. У 1941 р. - вступ до лав Компартії Югославії (КПЮ). У 1941-1945 pp. - учасник комуністичного руху Опору. З 1943 р. - комісар партизанського загону. У 1945-1955 pp. - на різних посадах у командуванні ЮНА. У 1955-1957 pp. - навчання у Вищій військовій академії (Белград). У 1957-1960 pp. - начальник управління кадрів Міноборони ФНРЮ. З 1960 р. -генерал. У 1960-1961 pp. - голова спортивного товариства «Партизан».
У 1961-1967 pp. -директор Інституту історії робітничого руху у Загребі, доктор політичних наук, професор Загребського університету. У 1967 р. виключений з лав СКЮ, на пенсії. У1972-1974 pp. тау 1981 р. - в ув'язненні. У 1989-1999 pp. - голова Хорватської демократичної співдружності (ХДС). У 1990-1999 pp. - президент Хорватії.
У 1994 р. виникла парламентська криза, яку ініціювали опозиційні сили. Від правлячої ХДС відокремилася група парламентарів на чолі з головою палати громад С. Месичем та головою палати представників Й. Маноличем. І хоча «бунтівників» невдовзі було знято з посад, вони стали закликати членів ХДС вступати до створеної ними партії Хорватських незалежних демократів (ХНД) й повернутися до витоків національного руху, які були спаплюжені Ф. Туджманом1. Після переговорів між правлячою партією та опозиційними силами керівництво ХДС пообіцяло дотримуватися в діяльності сабору демократичних норм.
На початку 1995 р. Хорватія відмовилася продовжити мандат на перебування миротворчих сил ООН. Після виводу у березні з країни підрозділів «блакитних шоломів» хорватські збройні сили 1 травня розпочали операцію по захопленню контрольованих сербами територій у Західній Славонії. Уже наступного дня мета була досягнута, а 150 тис. сербів перетворилися на біженців.
Новий етап громадянської війни в Хорватії був пов'язаний із здійсненням операції «Буря», яку 4 серпня 1995 р. розпочали збройні сили Хорватії. Уже 5 серпня був захоплений Кнін, і СР Крайна припинила своє існування. За підсумками «бліцкригу», понад 250 тис. сербів стали біженцями, які втікали до боснійської Республіки Сербської, Сербії та Чорногорії.
У жовтні 1995 р. між керівництвом Хорватії та СРЮ було досягнуто домовленості стосовно поетапного повернення під юрисдикцію Хорватії сербських громад у Східній Славонії, Бараны та Західному Сремі. На визначений угодою строк увесь цей регіон переходив під контроль тимчасової адміністрації ООН. У листопаді 1995 р. в Ердуті між хорватським урядом і керівництвом АО СБЗС була підписана «Основна угода», відповідно до якої передбачалася поступова реінтеграція східнославонських сербських громад до конституційного простору Хорватії. Однак остаточне відновлення територіальної цілісності країни відбулося лише у січні 1998 p., коли Східну Славонію залишили останні миротворці ООН.
1 До цих принципів вони відносили утворення Хорватії в її історичних кордонах; здійснення гасла «Хорватія - держава тільки хорватського народу»; послідовне дотримання тези про те, що БіГ територіально, етнічно, економічно складає з Хорватією єдине ціле.
майже 30 тис. військових та цивільних осіб, а кількість біженців досягла 500 тис. Внаслідок масового виходу сербів відсоток нехор-ватського населення країни досяг чотирьох. Після припинення бойових дій понад 150 тис. хорватських військових було демобілізовано, багато з них стали інвалідами. За цей період у Хорватії було зруйновано 210 тис. будівель, 60 мостів, 270 шкіл, значна кількість лікарень, поліклінік, закладів культури та освіти. З ладу було виведено велику частину промисловості, інфраструктуру та енергетичний комплекс. Матеріальні втрати за роки війни за оцінками різних фахівців становили від 19 до ЗО млрд доларів. Економічні показники 1994 р. становили 46 % від рівня 1989 р. інфляція досягла 1200 %, а ВВП країни зменшився з 16 до 12 млрд доларів.
У жовтні 1993 р. уряд Н. Валентича запровадив стабілізаційну програму, яка дозволила у короткі строки досягти певних позитивних зрушень. Так, у наступному році практично було ліквідовано інфляцію та запроваджено національну грошову одиницю - куну, а ціни на більшість товарів та послуг стали формуватися вільно. Наступний етап програми передбачав структурні зміни, оздоровлення економіки та зростання промислового виробництва. Незважаючи на ускладнення, Хорватії у наступні роки вдалося досягти певної стабільності на макроекономічному рівні, в результаті чого у 1998 р. промислове виробництво зросло на 4,5 %, а ВВП - на 3,5 %.
Після смерті президента Ф. Туджмана (листопад 1999) політичне становище в країні загострилася. За підсумками січневих (2000) парламентських виборів, перемогу здобула коаліція СДП і ХСЛС, а уряд очолив І. Рачан. На президентських виборах, які відбулися в лютому 2000 p., переміг 65-річний лідер Хорватської народної партії (ХНП) С. Месич1. Підсумки виборів засвідчили значні зміни в політичній орієнтації хорватів: тепер вони прагнули покінчити з авторитаризмом, поглибити процес демократизації й реформ.
