Великі людські втрати доповнювалися зруйнованою економікою Югославії. У 1945 р. обсяг виробництва харчової промисловості становив 45 % довоєнного, у текстильній - 40 %, у металургійній - 20 %. Відчувалася гостра нестача предметів першої необхідності, в деяких регіонах країни існувала загроза голоду.
Катастрофічне економічне становище ускладнювалося політичною нестабільністю, яка тривала, незважаючи на те, що угода «Тіто-Шубашич» зняла політико-психологічні перешкоди для діяльності в країні некомуністичних організацій, більшість із яких (окрім СДП і СРП) увійшли до складу НВФ. Угода відкрила можливість входження до державних структур представникам тієї частини політичних сил, які в роки війни, займаючи в цілому антифашистські позиції, не входили до складу НВФ. Такий компроміс був продиктований усвідомленням необхідності спільного розв'язання загальнонаціональних завдань: остаточне визволення від окупантів, відбудова економіки, створення федеративної держави.
Компартія Югославії, яка завершувала формування вертикалі нових органів державної влади, сенс угоди з емігрантським урядом вбачала в зовнішньополітичному забезпеченні створеного політичного режиму. Своєю чергою головні опоненти КПЮ керувалися здебільшого внутрішньополітичними міркуваннями та прагнули інфільтруватися в такий спосіб до системи влади. Проте окрім СДП та ХСП, лідери яких обіймали провідні посади в тимчасовому уряді, можливості інших партій у змаганні з КПЮ за вплив були досить обмежені, оскільки вони не тільки не мали розгалуженої партійної мережі, а й не могли потрапити до вже існуючих державних структур1.
Однак становище КПЮ як провідної політичної сили ускладнювалося тим, що проголошена в декларації коаліційного уряду аграрна реформа так і залишалася нездійсненою, що викликало природне невдоволення серед селян. Нічого не зробив для її здійснення і НВФ, що також викликало невдоволення селян. До того ж у країні активізувалися противники нової влади: у Сербії діяли загони четників (до 15 тис.) та монархістів; у Хорватії - загони «крижарів» (до 20 тис.) та усташів. Для протидії збройній опозиції влада вдосконалювала апарат примусу: було створено таємну політичну поліцію та надзвичайні судові органи. Але якщо в першій половині 1945 р. репресивні заходи застосовувалися в основному проти помічників окупантів (200 тис. чоловік було засуджено), то в наступний період почалося переслідування політичних діячів ліберально-демократичного спрямування.
Загострення внутрішньополітичної боротьби в післявоєнній Югославії спричинилося як посиленням політики етатизму в економіці, так і фактичним перетворенням НВФ на своєрідну «державну партію» (філію КПЮ) та діяльністю однопартійних за складом і прокомуністичних за спрямованістю місцевих органів влади. Влітку опозиційно налаштовані до КПЮ сили зробили спробу об'єднатися з метою проведення реорганізації тимчасового уряду на ширшій платформі та трансформації АВНВЮ на тимчасову народну скупщину шляхом залучення до її складу депутатів довоєнного парламенту.
У серпні 1945 р. на конгресі НВФ було ухвалено назву -Народний фронт Югославії (НФЮ). До його складу увійшли КПЮ, Союз комуністичної молоді, Єдині профспілки робітників і службовців Югославії, Антифашистський фронт жінок, Об'єднаний союз антифашистської молоді, а також окремі діячі колишніх партій - учасники руху Опору. Програму НФЮ складали такі положення: цілісність та незалежність Югославії, відбудова економіки, розширення демократичних прав громадян, боротьба проти економічної експлуатації, згуртування та єдність народів у федеративній державі.
Зміцнивши свої позиції в органах законодавчої та виконавчої влади, КПЮ, спираючись на радянський досвід побудови соціалізму, приступила до втілення своїх переконань у галузі економіки. Головним у цьому було усуспільнення власності, створення державного сектору та запровадження планової економіки. Однак у той період від імені КПЮ лунали запевнення про захист, опіку та підтримку приватної ініціативи. Ці запевнення були обумовлені не стільки розумінням економічної доцільності існування підприємництва, скільки прагненням запобігти відходу від НФЮ політичних сил, які представляли заможні прошарки в ліберально-демократичних і селянських партіях.
У ході обговорення в скупщині запропонованого КПЮ проекту конституції країни відомий діяч селянського руху Д. Йованович висловив принципові застереження щодо загрози встановлення тоталітарного політичного устрою в Югославії, ознаками якого були зосередження в руках державних органів усієї законодавчої, виконавчої та судової влади; встановлення монополії на владу однієї «державної партії»; усунення з політичної арени всіх некомуністичних сил. Відстоюючи необхідність існування багатопартійної системи, яку він вважав однією з головних запорук функціонування державно-політичного устрою країни, Д. Йованович попереджав, що загроза руйнування єдиної федеративної Югославії в майбутньому залежатиме від двох факторів: якщо КПЮ перетвориться на єдину загальнодержавну й багатонаціональну силу, а її монополія на владу унеможливить існування інших політичних організацій у республіках, а також якщо не існуватиме права вільного виходу з федерації.
Установча скупщина наприкінці січня 1946 р. ухвалила конституцію ФНРЮ, згідно з якою країна проголошувалася об'єднанням рівноправних.народів, які на основі права на самовизначення висловили бажання жити в єдиній федеративній державі. Етнічний принцип при визначенні внутрішніх кордонів між республіками не був до кінця витриманий. Імовірно, метою лідера КПЮ Й. Тіто було не допустити в країні поширення «сербського гегемонізму», що мало місце в королівській Югославії. Окрім того, що на території Сербії були виділені два автономних утворення, була створена республіка Чорногорія, сербське населення якої стало штучно визначатися як чорногорська нація. Водночас значна кількість сербів, які компактно мешкали на території Хорватії, Боснії і Герцеговини, ніякої автономії не отримали. У конституції країни, складеній за «радянським зразком 1936 року», проступали всі компоненти тоталітарного устрою суспільства, хоча й декларувався принцип недоторканності приватної власності. Але права на вільний вихід з федерації республіки так і не отримали.
Важливу роль у реалізації планів розвитку економіки Югославії відігравав СРСР. У 1947 р. було підписано угоду про радянську допомогу в промисловому будівництві. СРСР надав Югославії безвідсотковий кредит (135 млн доларів), за рахунок якого здійснювалися поставки матеріалів та обладнання для промислових підприємств державного сектору, що охоплював майже 90 % економіки країни.
Після закінчення Другої світової війни зросла міжнародна вага Югославії, яка стала однією з держав - засновниць ООН. Однак у зовнішній політиці ФНРЮ йшла у фарватері СРСР. У 1946 р. було укладено союзні договори з Албанією, Польщею та Чехословаччиною. ФНРЮ надавала допомогу комуністичним повстанцям у Греції, підтримувала становлення комуністичного режиму в Албанії. Югославія та Болгарія обговорювали плани створення Балканської федерації, і країни уклали договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. КПЮ була однією з ініціаторів створення у 1947 р. Інформбюро дев'яти європейських комуністичних партій.
Зміни в політичній та соціально-економічній сферах Югославії, яка обрала шлях побудови соціалізму, усунення всіх опозиційних сил викликало негативне ставлення США та Великої Британії. Так, уряд США відмовився повернути золотий запас Югославського банку. З початком «холодної війни» усташі, четники та інші опозиційні угруповання, що повтікали з країни, стали отримувати фінансову й політичну підтримку західних країн. Лише за активної радянської підтримки було вирішено питання про кордони ФНРЮ з Італією та повернуто території з переважаючим слов'янським населенням - півострів Істрія, м. Рієка, частина Далмації та острови в Адріатичному морі.
===========
Активна зовнішньополітична діяльність, радянська підтримка, утримання однієї з найбільших і боєздатних армій у Європі та інші фактори стимулювали зростання амбітності югославського керівництва на чолі з Й. Тіто та його прагнення до більшої незалежності від Кремля. З іншого боку, у керівництві ВКП(б), в першу чергу особисто у Й. Сталіна, почало наростати незадоволення діями керівництва КПЮ. Це було пов'язане, передусім, з його позицією в питанні про створення Волконської федерації та прагненням підпорядкувати режим у Албанії. Так, у січні 1948 р. Й. Тіто звернувся до албанського керівництва по дозвіл на створення в районі Корчі військової бази. Коли останнє погодилося на передислокацію югославської дивізії, в Албанію з Москви надійшла телеграма, у якій зазначалося про існування «серйозних розходжень СРСР з югославським керівництвом». Тоді Й. Тіто визнав свою «помилку» й відмовився від попередніх намірів.
У Москві в лютому 1948 р. відбулася зустріч радянського, болгарського і югославського керівництва, на якій Й. Сталін у різкій (неприйнятній для незалежних держав) формі піддав югославських та болгарських лідерів критиці за здійснювану ними політику. У відповідь на початку березня Й. Тіто на засіданні політбюро КПЮ зазначив, що у справі економічного та військового будівництва Югославія буде спиратися на власні сили.
На засіданні Комінформбюро (червень 1948) у прийнятій резолюції «Про становище в КПЮ» відзначалося, що югославське керівництво не тільки гальмує розгортання класової боротьби, зволікає з проведенням колективізації та перейшло на позиції буржуазного націоналізму, а й дозволило критику на адресу керівництва ВКП(б). Резолюція закликала «здорові сили» КПЮ примусити керівництво підкоритися рішенням Комінформбюро, а в разі відмови - усунути його зовсім. У липні 1948 р. на V з'їзді КПЮ критика Комінформбюро була визнана безпідставною. Таким чином конфлікт між керівництвом обох партій перетворився на справжню політико-ідеологічну війну, що мала трагічні наслідки.
Резолюція Комінформбюро та рішення V з'їзду КПЮ поставили югославське суспільство перед рядом складних проблем. Понад 55 тис. членів КПЮ, вихованих у дусі інтернаціоналізму, відданості СРСР, солідаризувалися з резолюцією. «Інформбю-ровців» виключали з партійних лав, а понад 16 тис. комуністів (здебільшого сербів і чорногорців) потрапили до концентраційних таборів. Проте переважна більшість комуністів підтримала курс, визначений V з'їздом, а за кілька місяців кампанії проти «інформбюровців» чисельність КПЮ збільшилась на 82 тис. і досягла понад 530 тис. членів.
Восени 1948 р. в країнах Східної Європи було інспіровано широку антиюгославську кампанію, яка розгорнулася на тлі демонстративного скорочення торговельно-економічного співробітництва з ФНРЮ. У 1949 р. в країнах регіону відбулися фальсифіковані судові процеси над партійними й державними діячами. Останнім інкримінували зв'язок з Й. Тіто та іншими югославськими лідерами, які стали «шпигунами та агентами імперіалістичних розвідок».
Неначе намагаючись довести безпідставність усіх обвинувачень, скупщина у квітні 1948 р. прийняла закон про націоналізацію, який привів до ліквідації приватного сектору в промисловості, на транспорті та в оптовій торгівлі. На січневому (1949) пленумі ЦК КПЮ було ухвалено рішення про колективізацію сільського господарства. Водночас у країні розгорнулася пропагандистська кампанія, в якій Й. Сталіна та його оточення звинувачували «в переродженні соціалістичного ладу на державно-капіталістичний», у ревізії та догматизації марксизму-ленінізму, у бюрократизації ВКП(б) й СРСР та в проведенні імперської зовнішньої політики.
