пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Держава словенців, хорватів і сербів та головні причини її занепаду.

Катастрофічне становище австро-угорських військ на фронтах та наростаючий шквал антигабсбурзьких виступів у багатонаціональній державі провіщали наближення неминучого краху двоєдиної монархії. У цих умовах «Корфська декларація» перетворилася на одну з програм повоєнного визначення долі югослов'янських народів. Проте в цьому доку­менті обминалися такі важливі питання, як права македонців, боснійців-мусульман, албанців, угорців та інших народів, пре­рогативи монарха, права парламентів і урядів окремих національних країв, компетенція органів місцевого самовряду­вання тощо.

 
Окрім «корфської декларації» існували й інші програми розв'язання «югослов'янського питання», які, проте, вирізняли­ся меншим радикалізмом. До того ж наближення воєнного краху двоєдиної монархії змушувало південнослов'янські політичні сили приступити до створення власних органів влади. Першими цю справу в югослов'янських землях розпочали сло­венська Народна та Ліберальна партії, з ініціативи яких 16 серпня 1918 р. в Любляні було створено Народну раду. Услід за нею аналогічні органи виникли в Хорватії, Далмації, Воєводині, Боснії та Герцеговині.

Крім регіональних політичних об'єднань депутатів саборів Хорватії, БіГ, ландтагів Істрії, Крайни, Далмації, 6 жовтня 1918 р. в Загребі виникло «Центральне народне віче», головним завдан­ням якого було встановлення суверенітету на відповідних зем­лях монархії. 16 жовтня імператор Карл підписав маніфест про реорганізацію Ціслейтанії на принципах федералізму, згідно з яким національним районам надавалися права автономії. Маніфест також визнавав Народну раду в Любляні та Крайову народну раду в Трієсті представницькими органами місцевого самоврядування слов'янського населення. Проте обидві ради відхилили імператорський маніфест і висловилися за створення незалежної югоспов'янської держави. З аналогічною заявою виступило й Народне віче в Загребі, яке 19 жовтня 1918 р. проголосило себе єдиним політичним представницьким орга­ном у югослов'янських землях Австро-Угорщини.

На підтримку загребського Народного віча виступило керівництво соціал-демократів Хорватії, Славонії та Словенії. Пізніше, коли крах Габсбурзької монархії став для всіх очевид­ним, до складу віча увійшли й представники СХК. У результаті розподілу посад головою Народного віча став словенець А. Корошец (СНП), а його заступниками - серб С. Прибиче-вич (СХК), хорват А. Павелич (ХПП).

Віденський уряд уже не мав жодних можливостей зупинити революційний хід подій на теренах монархії. У Рієці 23 жовтня 1918 р. спалахнуло антигабсбурзьке повстання, ініційоване хорватськими військовими. Повсталі, підтримані жителями міста, встановили нову владу, а над державними установами замайоріли хорватські прапори. З кожним днем зростала чи­сельність виступів у армії й на флоті. Так, 24 жовтня на фронті спалахнуло повстання військових 4-го піхотного полку, укомп­лектованого сербами й хорватами.  27 жовтня  розпочався виступ матросів військово-морської бази в Пулі, який підтри­мали робітники, і над портовим містом теж замайоріли хор­ватські прапори.

Імператор Карл 28 жовтня у Відні прийняв бана Хорватії А. Михайлевича, який представив черговий план порятунку монархії. Однак після доповіді імператор, махнувши рукою, промовив: «Робіть, що завгодно».

У ніч з 28 на 29 жовтня 1918 р. на засіданні Народного віча у Загребі було прийнято рішення про розрив з Габсбурзькою монархією та створення «Держави словенців, хорватів і сербів» (ДСХС), про перехід усієї повноти влади в югослов'ян-ських землях двоєдиної монархії до Народного віча та про припинення вивозу продовольства за межі країни.

У Загребі на засіданні хорватського сабора 29 жовтня С. Прибичевич від імені Народного віча вніс резолюцію про роз­рив з Австро-Угорщиною. Перелом у парламенті настав після переходу «сербсько-хорватської коаліції» на бік національного руху. Саме після цього відбулося проголошення «Держави сло­венців, хорватів і сербів», а Народне віче визнано верховним органом влади. Сабор оголосив про відділення всіх югоспов'ян-ських земель від Габсбурзької монархії. З цього часу Австро-Угорщина як державне утворення фактично припинила своє існування.
Формування нової адміністрації та переобрання влади відбулося. На бік Народного віча ДСХС перейшло чимало офіцерів та чиновників. Нові органи влади формувалися шля­хом кооптування представників тих чи тих партій. До складу віча ввійшли представники хорватських, словенських і серб­ських промислово-фінансових кіл та діячі культури й науки. Нова влада отримала позику в один мільйон крон. Про підтримку Держави СХС заявила римо-католицька церква. Соціал-де­мократи також підтримали нову владу, за що отримали певну частку керівних посад. У Народному вічі й новому уряді не брала участі лише ХПЧП1.

1 Хорватська партія «чистого права» (ХПЧП) виступала за створен­ня «Великої Хорватії» у складі монархії й ще до війни отримувала фінансову підтримку від військової канцелярії ерцгерцога Франца Фердинанда, а в період Першої світової війни була одним з ініціаторів репресій проти сербів.

До Держави СХС увійшли югослов'янські землі колишньої Австро-Угорщини, за винятком Воєводини, яка залишалася в складі Угорщини. Питання про форму влади та її внутрішній устрій мали вирішити установчі збори. Тимчасова верховна влада належала Народному вічу. У кожній із земель були сформовані місцеві народні ради. Виконавча влада належала чотирьом крайовим урядам (Хорватії, Словенії, Далмації, Боснії і Герцеговини). Водночас хорватський уряд виконував роль координатора всіх місцевих виконавчих структур.

У сфері внутрішньої політики головним напрямком діяль­ності влади було формування та зміцнення нового апарату управління, ліквідація анархії та організація господарського життя. Через територію земель, що входили до Держави СХС, із фронтів поверталися деморалізовані рештки австро-угорської армії, яка грабувала населення та спричиняла дезорганізацію. Із зовнішньополітичних проблем нової держави найбільшу занепо­коєність викликали відносини з Італією. Фактично керівництву Держави СХС так і не вдалося вийти із стану війни, хоча 31 жовт­ня було офіційно заявлено про нейтралітет, а після капітуляції З листопада Австро-Угорщини Народне віче оголосило про припинення будь-яких воєнних дій проти армій країн Антанти. Однак усі ці миролюбні кроки не сприймалися урядом Італії, військові підрозділи якої 4 листопада висадилися в Далмації, Хорватському Помор'ї та Істрії. Італійські війська окупували військово-морську базу в Пулі, Трієст, Шибеник, Спліт, Дубров­ник, Котор, а також намагалися захопити Юлійську Крайну, Далмацію та південну частину Крайни. Італійське військове ко­мандування не поспішало вивести свої війська з цих територій, оскільки саме ці регіони були визначені в Лондонському дого­ворі (1915) як сфера італійських інтересів.

Не маючи в своєму розпорядженні армії, поліції та дієздатних владних структур на місцях, Держава СХС невдовзі виявила свою нежиттєздатність. Вона проіснувала трохи більше місяця й не змогла виконати жодної своєї обіцянки. Так, не була розпо­чата аграрна реформа, не були здійснені заходи із соціального захисту населення, не відбулися вибори до місцевих органів влади тощо. Держава СХС не дістала необхідної міжнародної підтримки й визнання.

За цих умов керівництво Держави СХС звернулося до країн Антанти, Сербії та США з проханням направити свої війська  до територій, захоплених італійцями. Під тиском Антанти Італія призупинила наступ своїх військ, але остаточне розв'язання питання про долю Держави СХС було відкладене до скликан­ня мирної конференції.

Після того як сербські війська вступили 1 листопада 1918 р. до Белграда, куди невдовзі прибуло командування балканським фронтом на чолі з французьким генералом Ф. Д'Еспері. У цих умовах уряд Франції став розглядати Сербію як центр тяжіння для всіх югослов'янських народів, розраховуючи на те, що но­ве державне утворення стане її сателітом і протистоятиме екс­пансіоністським зазіханням Італії на Балканах. До того ж Сербія окрім підтримки Франції отримала також і лояльне ставлення урядів Великої Британії й США, а чисельна боєздатна армія дозволяла їй не тільки відновити довоєнні кордони держави, а й ввести війська в югослов'янські землі колишньої Габсбурзь-кої монархії. Так, сербський військовий загін було відправлено в Словенію для оборони Любляни, а 13 листопада Сербія та Угорщина уклали перемир'я, згідно з яким у Воєводині та Сла-вонії створювалися сербські військові загони.

На початку листопада в Женеві відбулися переговори між сербським прем'єром Н. Пашичем, головою ЮСК А. Трумби-чем та головою Народного віча А. Корошецем. За підсумками переговорів була прийнята спільна декларація щодо створення єдиної югоспов'янської держави та формування (після консуль­тацій з Антантою) коаліційного тимчасового уряду. Однак цим домовленостям не судилося бути здійсненими. Проти них ви­ступили і принц-регент Александр Карагеоргієвич, який не хотів відкладати утворення єдиної югоспов'янської держави до мирної конференції, і новий сербський прем'єр С. Протич, і керівництво Держави СХС, яке не поспішало вступати в коаліцію з Сербією та ЮСК.

До зриву реалізації женевських домовленостей спричини­лися як зовнішні фактори, так і боротьба за провідну роль у процесі державотворення, що точилася на теренах югосло­в'янських земель. Причиною протистояння Белграда й Загреба було зіткнення унітарної (великосербської) та федеративної концепцій югослов'янського об'єднання. Слід зазначити, що з погляду перспективи існування ідея держави «трийменного народу» мала істотну ваду, оскільки в майбутній державі не враховувалися інтереси македонців, боснійців-мусульман, албанців та інших народів.

Зовнішній чинник полягав у тому, що зростаючий вплив Франції в Сербії та «воєнна активність» Італії на югоспов'ян-ському адріатичному узбережжі викликали занепокоєність урядів Великої Британії і США, які мали свої інтереси в цьому стратегічному регіоні Європи. Для цього вони вміло викорис­товували франко-італійські суперечності, а в «чорногорському питанні» підтримували короля Николу І. До того ж Велика Бри­танія та США були противниками утворення єдиної югосло-в'янської держави під егідою Франції, оскільки їх більше задо­вольняло б існування на Балканах декількох невеликих країн, у тому числі й самостійної Чорногорії, а взагалі вони планували створити тут «підмандатні» території. Для більшої переконливості своєї позиції США й Велика Британія наприкінці листопада 1918 р. висадили війська в портах Спліт, Рієка, Котор.

Сербське керівництво претендувало на роль об'єднувача всіх югослов'янських земель і виступало проти проявів будь-якого сепаратизму. Так, сербський уряд та ЧКНЄ спільно висту­пали проти повернення на престол короля Николи І. Сербська радикальна партія разом з династією Карагеоргієвичів всіма засобами пропагували ідею об'єднання всіх югослов'ян у єдиній державі.

Дальша італійська окупація Адріатичного узбережжя, еко­номічний хаос та загострення внутрішньополітичного станови­ща змусили керівництво Держави СХС шукати виходу з кризи. Певна частина політичних сил висловлювалася за об'єднання із Сербією. Так, хорватські та словенські фінансово-промис­лові кола сподівалися в об'єднаній югоспов'янській державі відігравати провідну роль (а не другорядну, як у Австро-Угорщині), зважаючи на економічну слабкість Сербії. Тому щораз більша частина загребського Народного віча схилялася до об'єднання некерованої Держави СХС із Сербією та Чорногорією, які мали всі необхідні державно-політичні структури.

У середині листопада 1918 р. внутрішньополітична криза в Державі СХС досягла критичної межі: загребську центральну владу не визнавали практично всі місцеві органи самовряду­вання. У Баня-Луці (Боснія) було проголошено самостійну рес­публіку, а в інших регіонах панувало безладдя. У Далмації та в інших територіях узбережжя залишалися італійські війська, на кордоні Воєводини зосередились угорські війська, а на сло­венському кордоні - австрійські. Залізниця працювала погано,
 

населенню бракувало продуктів харчування, багато людей вмирало від голоду та хвороб, непоховані трупи лежали на вулицях або пливли Дунаєм.

Уряд Далмації та органи самоврядування Боснії і Герцего­вини 16-20 листопада в ультимативній формі зажадали від Народного віча в Загребі у двотижневий термін вирішити питання щодо постачання продовольства та виведення із за­хоплених територій італійських військ. У випадку невиконання цих вимог вони погрожували звернутися до Сербії самостійно. За об'єднання з Сербським королівством виступила й най-впливовіша сила - СХК, проти об'єднання були Словенська народна партія та хорватські Партія «чистого права» й Народ­на селянська партія1.

24 листопада 1918 р. після тривалих суперечок і дискусій Народне віче словенців, хорватів і сербів ухвалило рішення про об'єднання Держави СХС із Сербією та відрядження у зв'язку з цим повноважної делегації до Белграда. 25-26 листо­пада аналогічні рішення ухвалили скупщини Воєводини і Чор­ногорії. Велика народна скупщина Чорногорії позбавила титулу короля Николу І


10.08.2015; 17:09
хиты: 194
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь