Катастрофічне становище австро-угорських військ на фронтах та наростаючий шквал антигабсбурзьких виступів у багатонаціональній державі провіщали наближення неминучого краху двоєдиної монархії. У цих умовах «Корфська декларація» перетворилася на одну з програм повоєнного визначення долі югослов'янських народів. Проте в цьому документі обминалися такі важливі питання, як права македонців, боснійців-мусульман, албанців, угорців та інших народів, прерогативи монарха, права парламентів і урядів окремих національних країв, компетенція органів місцевого самоврядування тощо.
Крім регіональних політичних об'єднань депутатів саборів Хорватії, БіГ, ландтагів Істрії, Крайни, Далмації, 6 жовтня 1918 р. в Загребі виникло «Центральне народне віче», головним завданням якого було встановлення суверенітету на відповідних землях монархії. 16 жовтня імператор Карл підписав маніфест про реорганізацію Ціслейтанії на принципах федералізму, згідно з яким національним районам надавалися права автономії. Маніфест також визнавав Народну раду в Любляні та Крайову народну раду в Трієсті представницькими органами місцевого самоврядування слов'янського населення. Проте обидві ради відхилили імператорський маніфест і висловилися за створення незалежної югоспов'янської держави. З аналогічною заявою виступило й Народне віче в Загребі, яке 19 жовтня 1918 р. проголосило себе єдиним політичним представницьким органом у югослов'янських землях Австро-Угорщини.
На підтримку загребського Народного віча виступило керівництво соціал-демократів Хорватії, Славонії та Словенії. Пізніше, коли крах Габсбурзької монархії став для всіх очевидним, до складу віча увійшли й представники СХК. У результаті розподілу посад головою Народного віча став словенець А. Корошец (СНП), а його заступниками - серб С. Прибиче-вич (СХК), хорват А. Павелич (ХПП).
Віденський уряд уже не мав жодних можливостей зупинити революційний хід подій на теренах монархії. У Рієці 23 жовтня 1918 р. спалахнуло антигабсбурзьке повстання, ініційоване хорватськими військовими. Повсталі, підтримані жителями міста, встановили нову владу, а над державними установами замайоріли хорватські прапори. З кожним днем зростала чисельність виступів у армії й на флоті. Так, 24 жовтня на фронті спалахнуло повстання військових 4-го піхотного полку, укомплектованого сербами й хорватами. 27 жовтня розпочався виступ матросів військово-морської бази в Пулі, який підтримали робітники, і над портовим містом теж замайоріли хорватські прапори.
Імператор Карл 28 жовтня у Відні прийняв бана Хорватії А. Михайлевича, який представив черговий план порятунку монархії. Однак після доповіді імператор, махнувши рукою, промовив: «Робіть, що завгодно».
У ніч з 28 на 29 жовтня 1918 р. на засіданні Народного віча у Загребі було прийнято рішення про розрив з Габсбурзькою монархією та створення «Держави словенців, хорватів і сербів» (ДСХС), про перехід усієї повноти влади в югослов'ян-ських землях двоєдиної монархії до Народного віча та про припинення вивозу продовольства за межі країни.
1 Хорватська партія «чистого права» (ХПЧП) виступала за створення «Великої Хорватії» у складі монархії й ще до війни отримувала фінансову підтримку від військової канцелярії ерцгерцога Франца Фердинанда, а в період Першої світової війни була одним з ініціаторів репресій проти сербів.
До Держави СХС увійшли югослов'янські землі колишньої Австро-Угорщини, за винятком Воєводини, яка залишалася в складі Угорщини. Питання про форму влади та її внутрішній устрій мали вирішити установчі збори. Тимчасова верховна влада належала Народному вічу. У кожній із земель були сформовані місцеві народні ради. Виконавча влада належала чотирьом крайовим урядам (Хорватії, Словенії, Далмації, Боснії і Герцеговини). Водночас хорватський уряд виконував роль координатора всіх місцевих виконавчих структур.У сфері внутрішньої політики головним напрямком діяльності влади було формування та зміцнення нового апарату управління, ліквідація анархії та організація господарського життя. Через територію земель, що входили до Держави СХС, із фронтів поверталися деморалізовані рештки австро-угорської армії, яка грабувала населення та спричиняла дезорганізацію. Із зовнішньополітичних проблем нової держави найбільшу занепокоєність викликали відносини з Італією. Фактично керівництву Держави СХС так і не вдалося вийти із стану війни, хоча 31 жовтня було офіційно заявлено про нейтралітет, а після капітуляції З листопада Австро-Угорщини Народне віче оголосило про припинення будь-яких воєнних дій проти армій країн Антанти. Однак усі ці миролюбні кроки не сприймалися урядом Італії, військові підрозділи якої 4 листопада висадилися в Далмації, Хорватському Помор'ї та Істрії. Італійські війська окупували військово-морську базу в Пулі, Трієст, Шибеник, Спліт, Дубровник, Котор, а також намагалися захопити Юлійську Крайну, Далмацію та південну частину Крайни. Італійське військове командування не поспішало вивести свої війська з цих територій, оскільки саме ці регіони були визначені в Лондонському договорі (1915) як сфера італійських інтересів.
Не маючи в своєму розпорядженні армії, поліції та дієздатних владних структур на місцях, Держава СХС невдовзі виявила свою нежиттєздатність. Вона проіснувала трохи більше місяця й не змогла виконати жодної своєї обіцянки. Так, не була розпочата аграрна реформа, не були здійснені заходи із соціального захисту населення, не відбулися вибори до місцевих органів влади тощо. Держава СХС не дістала необхідної міжнародної підтримки й визнання.
Після того як сербські війська вступили 1 листопада 1918 р. до Белграда, куди невдовзі прибуло командування балканським фронтом на чолі з французьким генералом Ф. Д'Еспері. У цих умовах уряд Франції став розглядати Сербію як центр тяжіння для всіх югослов'янських народів, розраховуючи на те, що нове державне утворення стане її сателітом і протистоятиме експансіоністським зазіханням Італії на Балканах. До того ж Сербія окрім підтримки Франції отримала також і лояльне ставлення урядів Великої Британії й США, а чисельна боєздатна армія дозволяла їй не тільки відновити довоєнні кордони держави, а й ввести війська в югослов'янські землі колишньої Габсбурзь-кої монархії. Так, сербський військовий загін було відправлено в Словенію для оборони Любляни, а 13 листопада Сербія та Угорщина уклали перемир'я, згідно з яким у Воєводині та Сла-вонії створювалися сербські військові загони.
На початку листопада в Женеві відбулися переговори між сербським прем'єром Н. Пашичем, головою ЮСК А. Трумби-чем та головою Народного віча А. Корошецем. За підсумками переговорів була прийнята спільна декларація щодо створення єдиної югоспов'янської держави та формування (після консультацій з Антантою) коаліційного тимчасового уряду. Однак цим домовленостям не судилося бути здійсненими. Проти них виступили і принц-регент Александр Карагеоргієвич, який не хотів відкладати утворення єдиної югоспов'янської держави до мирної конференції, і новий сербський прем'єр С. Протич, і керівництво Держави СХС, яке не поспішало вступати в коаліцію з Сербією та ЮСК.
До зриву реалізації женевських домовленостей спричинилися як зовнішні фактори, так і боротьба за провідну роль у процесі державотворення, що точилася на теренах югослов'янських земель. Причиною протистояння Белграда й Загреба було зіткнення унітарної (великосербської) та федеративної концепцій югослов'янського об'єднання. Слід зазначити, що з погляду перспективи існування ідея держави «трийменного народу» мала істотну ваду, оскільки в майбутній державі не враховувалися інтереси македонців, боснійців-мусульман, албанців та інших народів.
Зовнішній чинник полягав у тому, що зростаючий вплив Франції в Сербії та «воєнна активність» Італії на югоспов'ян-ському адріатичному узбережжі викликали занепокоєність урядів Великої Британії і США, які мали свої інтереси в цьому стратегічному регіоні Європи. Для цього вони вміло використовували франко-італійські суперечності, а в «чорногорському питанні» підтримували короля Николу І. До того ж Велика Британія та США були противниками утворення єдиної югосло-в'янської держави під егідою Франції, оскільки їх більше задовольняло б існування на Балканах декількох невеликих країн, у тому числі й самостійної Чорногорії, а взагалі вони планували створити тут «підмандатні» території. Для більшої переконливості своєї позиції США й Велика Британія наприкінці листопада 1918 р. висадили війська в портах Спліт, Рієка, Котор.Сербське керівництво претендувало на роль об'єднувача всіх югослов'янських земель і виступало проти проявів будь-якого сепаратизму. Так, сербський уряд та ЧКНЄ спільно виступали проти повернення на престол короля Николи І. Сербська радикальна партія разом з династією Карагеоргієвичів всіма засобами пропагували ідею об'єднання всіх югослов'ян у єдиній державі.
Дальша італійська окупація Адріатичного узбережжя, економічний хаос та загострення внутрішньополітичного становища змусили керівництво Держави СХС шукати виходу з кризи. Певна частина політичних сил висловлювалася за об'єднання із Сербією. Так, хорватські та словенські фінансово-промислові кола сподівалися в об'єднаній югоспов'янській державі відігравати провідну роль (а не другорядну, як у Австро-Угорщині), зважаючи на економічну слабкість Сербії. Тому щораз більша частина загребського Народного віча схилялася до об'єднання некерованої Держави СХС із Сербією та Чорногорією, які мали всі необхідні державно-політичні структури.
населенню бракувало продуктів харчування, багато людей вмирало від голоду та хвороб, непоховані трупи лежали на вулицях або пливли Дунаєм.
Уряд Далмації та органи самоврядування Боснії і Герцеговини 16-20 листопада в ультимативній формі зажадали від Народного віча в Загребі у двотижневий термін вирішити питання щодо постачання продовольства та виведення із захоплених територій італійських військ. У випадку невиконання цих вимог вони погрожували звернутися до Сербії самостійно. За об'єднання з Сербським королівством виступила й най-впливовіша сила - СХК, проти об'єднання були Словенська народна партія та хорватські Партія «чистого права» й Народна селянська партія1.
24 листопада 1918 р. після тривалих суперечок і дискусій Народне віче словенців, хорватів і сербів ухвалило рішення про об'єднання Держави СХС із Сербією та відрядження у зв'язку з цим повноважної делегації до Белграда. 25-26 листопада аналогічні рішення ухвалили скупщини Воєводини і Чорногорії. Велика народна скупщина Чорногорії позбавила титулу короля Николу І