Повоєнна катастрофа сталася в середині вересня 1918 р. У районі Скоп'є була оточена ціла німецька армія, а болгарські війська почали безладний відступ. 17 вересня експедиційний англо-французький корпус прорвав Салоніцький фронту районі Добро-Поле. Болгарські війська, не витримавши натиску переважаючих сил противника, почали відступати. Спроби командування розстрілами відступаючих відновити фронт призвели лише до загострення становища в країні.
З 23 вересня у військових частинах почалися антивоєнні та антиурядові виступи солдатів під гаслами: «Смерть винуватцям катастрофи!», «На Софію!». І хоча на інших ділянках Салоні-цького фронту болгарські підрозділи ще утримували свої позиції, солдати з району прориву, переповнені ненависті до існуючої влади, скупчувались у Східній Македонії. Звідти вони рухалися у напрямку міста Кюстенділа, де містився штаб болгарської армії. Вже 25 вересня солдати під керівництвом «тісного соціаліста» І. Димитрова розгромили його, а наступного дня зайняли місто Радомир, що в ЗО км від Софії.
Щоб урятувати становище, уряд послав до повстанців лідера БЗНС А. Стамболійського, якого було звільнено із в'язниці, та його помічника Р. Даскалова. Водночас до штабу командування військами Антанти в Салоніках було направлено іншу делегацію, якій належало будь-якою ціною укласти перемир'я з Антантою і таким чином заспокоїти повсталих солдатів.
Навчався в Берлінському університеті, де захистив докторську дисертацію з економіки. Працював журналістом у болгарських часописах. З 1910 р. - член БЗНС, один з лідерів лівого її крила. У 1912-1913 pp. -офіцер болгарської армії, учасник Балканських війн. У 1915 р. як противник вступу Болгарії у війну на боці Центральних держав був заарештований і перебував у в'язниці до вересня 1918 р. Один з керівників Владай-ського повстання та Радомирської республіки. У 1919-1920 pp. - міністр коаліційних урядів. У 1921-1923 pp. -перший заступник прем'єр-міністра. Лютий - серпень 1923 р. - посол Болгарії в Чехословаччині.
Повідомлення про повстання в болгарській армії примусило керівництво країн Антанти поквапитися з опрацюванням умов перемир'я з Болгарією, яке було підписане 29 вересня 1918 р. в Салоніках. Воно передбачало припинення бойових дій, вивід болгарських військ із зайнятих ними територій, демобілізацію армії, окупацію військами Антанти найбільш важливих стратегічних пунктів країни, а також використання її портів.
Необхідність домогтися пом'якшення позиції Антанти по відношенню до Болгарії при підготовці умов мирного договору, а також «стабілізації державно-конституційного ладу», підірваного режимом особистої влади царя Фердинанда, примусила останнього зректися престолу на користь сина Бориса (1918—1943) та назавжди залишити країну. У жовтні 1918 р. війська Антанти окупували Болгарію. Для стабілізації становища голова уряду А. Малинов запропонував програму виводу країни з кризи та створення кабінету «широкої коаліції» за участю БЗНС, БРСДП(о), Радикальної та Народної партій. Але коаліція проіснувала лише один місяць. Діяльність наступного уряду, очолюваного лідером народників Т. Тодоровим, до складу якого увійшли представники Прогресивно-ліберальної партії, багато в чому визначалася атмосферою очікування підсумків війни для Болгарії, які вирішувались на Паризькій мирній конференції, та незадоволенням у болгарському суспільстві існуючим політичним режимом.
На Паризькій мирній конференції від імені Болгарії було заявлено про вимушене прийняття умов несправедливого мирного договору та відмову його підписати. Згідно з укладеним у листопаді 1919р. Нейїським мирним договором (як складовою Версальського) Болгарія втрачала Західну Тракію. За Севрським (1920) та Лозаннським (1923) мирними договорами Західна Тракія передавалася Греції, а болгарське населення на цій території мало вирішити питання про своє громадянство. До Королівства СХС відходили міста Струмилиця, Царебродта інші, а до Румунії — Південна Добруджа. Чисельність армії обмежувалася 20 тис. Репараційні зобов'язання Болгарії були визначені У обсязі 2,25 млрд золотих французьких франків (з виплатою впродовж 37 років), 70 тис. голів худоби та 250 тис. тонн кам'яного вугілля. Підсумки війни було сприйнято болгарським суспільством як «другу національну катастрофу».