Європейська Конвенція з прав людини та цивільне право
Практика Європейського суду з прав людини, яка стосується сфери дії "цивільних прав та обов'язків", охоплює різні питання і проблеми. Європейський Суд з прав людини не розробив загального визначення цього поняття.
Комісія і суд тлумачать поняття "цивільні права і обов'язки" досить широко. По справі Рінгайзен суд встановив, що ці поняття повинні бути самостійними і тому немає необхідності проводити різницю між питаннями, які відносяться до приватного чи публічного права, або обмежувати застосування цього поняття спором між приватними сторонами.
В своїх рішеннях суд неодноразово наголошував, що пункт 1 статті 6 розповсюджується на судовий розгляд, результат якого безпосередньо пов'язаний з визначенням та основним змістом права чи обов'язку приватної особи.
З точки зору Комісії термін "цивільні права та обов'язки" "не повинен тлумачитися лише як посилання на внутрішнє законодавство Високих Договірних Сторін Конвенції, а стосується автономного поняття, яке має тлумачитись незалежно від тлумачення прав у внутрішніх законодавствах Високих Договірних Сторін".
У рішенні по справі Алана Якобсона Суд зазначив:
"Відповідно до практики Суду поняття "цивільні права і обов'язки" не повинні розумітися виключно у контексті внутрішнього права держави відповідача. Стаття 6 § 1 застосовується незалежно від статусу сторін, характеру законодавства, яким визначається вирішення спорів, і характеру державного органу, компетентного в цьому питанні; недостатньо щоб результат судового розгляду був вирішальним для приватних прав і обов'язків"
"Рішення по справі Рінгейзена від 16 липня 1971р. і Кьоніга від 28 червня 1978 року дають можливість виявити деякі значення формули "цивільні права та обов'язки". Перше значення показує, що вона охоплює "будь-яку процедуру, є визначальним по відношенню до прав та обов'язків приватного характеру", навіть якщо мова йде про спір між приватною особою і органом державної влади; безвідносно до того, на підставі якого "закону повинен бути вирішений спір" і який орган компетентний винести дане рішення...
У наступній судовій практиці ці висновки отримали розвиток у рішенні по справі Голдера від 21 лютого 1975 р. По цій справ Суд прийшов до висновку про те, що "стаття 6 п. 1 гарантує кожному право на те, щоб кожна скарга, пов'язана з цивільними правами та обов'язками, розглядалась у судовій інстанції". З цього слідує, крім усього іншого, що ця стаття діє не тільки по відношенню до вже розпочатої процедури: на неї може посилатися кожний, хто вважає незаконним втручання в здійснення одного із своїх (цивільних) прав, заявити, що не мав можливості розпочати справу в суді, який відповідає вимогам статті 6 § 1.
Визначення "цивільних прав і обов'язків "про що говорить стаття 6 § 1, має на меті підтвердити не тільки наявність цього права як такого, але визначати також сферу його дії і умови, якими особа, яка наділена цим правом, може користуватися" (Ле Компт, Ван Левен і де Мейер проти Бельгії).
По ряду справ висувались претензії, які стосувались інших прав, гарантованих Конвенцією. Багато з цих справ стосувались адміністративних процедур, які зачіпали договори продажу землі, експропріації землі, об'єднання сільськогосподарських земельних володінь і інші аналогічні питання. Інші стосувались процедур компенсації за різними позовами, пов'язаним з такими питаннями, як шум літаків, націоналізація власності і навіть незаконні ордери на арешт. За думкою суду, стаття 6 розповсюджується також на судові розгляди, які стосуються заняття професійною діяльністю або регулювання ліцензій, необхідних для визначення видів економічної діяльності. Суд також вважає, що передбачене статтею 6 поняття цивільного права охоплює певні типи соціальних допомог, у тому числі у зв'язку з несправедливим звільненням. Ця стаття розповсюджується також на рішення, які стосуються встановлення державної опіки над дітьми і доступу батьків до дітей, які вже знаходяться під такою опікою. Суд також вважає, що поняття цивільного права охоплює також право на повагу честі і репутації.
Хоча сфера охоплення поняття "цивільні права і обов'язки", передбаченого стаття 6 § 1, є вельми широкою, ряд питань тим не менше не підпадає під його захист. Головним з цих виключених питань є процедури, які торкаються імміграції та надання притулку. Ці питання зазвичай розглядаються як такі, що відносяться до сфери публічного права, якщо заявник не зможе довести, що мова йде про інше право, передбачене Конвенцією.
Окремою проблемою тлумачення статті 6 § 1 Конвенції є її застосування до позовів державних службовців. Спочатку Європейський суд зайняв позицію, що спори щодо найму, проходження по службі та звільнення державних службовців, як правило, не потрапляють в сферу дії цієї статті. Однак Суд застосовував статтю 6 § 1 у справах, де спір стосувався "економічного права в чистому вигляді", такого як оплата праці чи виплата пенсії, або принаймні права економічного за суттю.
Однак в останніх своїх рішеннях з цієї проблеми Суд змінив підхід і тепер замість критерію характеру права, що є предметом спору, застосовується функціональний критерій, запроваджений рішенням Великої Палати Європейського суду у справі "Пеллегрен проти Франції". Він ґрунтується на природі посадових обов'язків та повноважень особи. Суд прийняв рішення про застосування такого критерію, маючи на меті обмежити кількість випадків, коли державним службовцям може бути відмовлено в практичному та ефективному захисті, наданому їм, як і будь-якій іншій особі, Конвенцією та статтею 6 зокрема. Однак, він також визнав, що в секторі державної служби кожної держави певні посади включають обов'язки, спрямовані на захист загальносуспільних інтересів, чи участь в реалізації повноважень, врегульованих публічним правом, і що держава правомірно вимагає від цих службовців лояльності та відповідальності. Відповідно, спори за позовами державних службовців, що несуть на собі частину суверенної влади держави та обов'язки яких є типовими для специфічної діяльності державної служби в тій частині, яка відображає її властивість бути носієм публічної влади, відповідальної за забезпечення загальнодержавних інтересів, не потрапляють у сферу дії статті 6 § 1 Конвенції.
В результаті прийняття цього рішення змінився підхід до розгляду спорів державних службовців з державою. Тепер застосування статті 6 § 1 Конвенції до таких спорів залежить не від характеру права, що є предметом спору, а фактично від посади, яку займає заявник. Так, заява фінських суддів про те, що їм було відмовлено у судовому розгляді спору, який стосувався розміру їхніх посадових окладів, була визнана неприйнятною саме через те, що трудові спори працівників публічного сектора, які беруть пряму участь у реалізації повноважень, наданих публічним правом, та виконанні обов'язків, покликаних забезпечувати загальні інтереси держави, не потрапляють в сферу застосування статті 6 Конвенції. З іншого боку, велика кількість заяв рядових державних службовців були визнані прийнятними до розгляду відповідно до статті 6 § 1, незважаючи на те, що вони стосувалися прийняття на державну службу, кар'єрного росту або звільнення.
Загал положень, покликаних на забезпечення здійснення правосуддя шляхом розгляду справи в суді, викладений у статті 6 Конвенції.
Цей принцип сформульований у першому пункті, який містить загальні положення, що стосуються процедури розгляду цивільних і кримінальних справ, покликаний на забезпечення справедливого та публічного розгляду справи у розумний строк незалежним та неупередженим судом, створеним на основі закону.
Тут необхідно зазначити, що належне здійснення правосуддя має два аспекти: інституційний (незалежність та неупередженість суду) і процедурний (справедливий характер розгляду справи). Стаття 6 створює для Договірних Сторін скоріше зобов'язання діяти, ніж зобов'язання, яке вимагає від держави утримуватися від втручання в здійснення особою будь-якого з його прав.
Для дотримання цього позитивного зобов'язання держави-учасниці Конвенції повинні створити і забезпечити функціонування інститутів, необхідних для належного здійснення правосуддя, а також доводити до широкого загалу і створювати закони і положення, які гарантують незалежний і неупереджений характер самого судового розгляду. Оскільки стаття 6 пов'язана зі структурою судової системи держави, а також з конституційними принципами, які виходять за межі захисту прав особи, важливо пам'ятати про те, що ця стаття захищає права особи, яка виступає однією із сторін підчас судового розгляду. Інші учасники судового процесу, наприклад, судді, обвинувачі або жертви, не можуть претендувати на самостійні права згідно статті 6.
В пункті 1 статті 6 знаходиться перелік деяких елементів, які входять в поняття справедливого здійснення правосуддя. Певною мірою цей пункт можна розглядати як такий, що містить загальні характеристики судових установ і загальне визначення широких параметрів, за якими в кінцевому результаті можна зробити висновок про справедливість того чи іншого судового розгляду. Але перед тим як зробити таку оцінку, особа повинна в першу чергу мати можливість доступу до судового розгляду його справи.
Існує дві групи справ, за якими Європейська комісія і Європейський суд з прав людини розглядають питання доступу в суд згідно з пунктом 1 статті 6. Перша група охоплює справи, пов'язані з опротестуванням відмови в праві звернення до суду в процесі розгляду деяких видів цивільних справ національними судами або органами адміністративної юстиції. До другої категорії відносяться вимоги, які висуваються у зв'язку з тим, що обтяжливі витрати або складні процедури в дійсності роблять звернення в суд неможливим при усій формальній доступності останнього.
У справах про припустиме порушення права на доступ до суду йдеться про два важливих принципи. Перший з них полягає у тому, що держава не може обмежити чи відмінити судовий контроль в окремих сферах або по відношенню до окремих категорій осіб.
У справі Філіс інженер стверджував, що в результаті дії Грецького королівського указу про надання одній з професійних асоціацій виключної компетенції порушувати судовий розгляд з метою стягнення заробітної плати, яку передбачалося виплатити інженерам, він був позбавлений можливості порушити судовий спір самостійно і тим самим було порушено його право на доступ в суд. Європейський суд з цим погодився, визнавши порушення статті 6.
У справі Каган батько позашлюбної дитини заявив, що усиновлення його дитини без його попереднього повідомлення або згоди є порушенням його права на повагу його сімейного життя відповідно до статті 8 Конвенції і що відсутність у ірландському законодавстві прав, якими передбачається процедура усиновлення або оскарження усиновлення його дитини, є порушенням його права на доступ в суд. Європейський суд з цим погодився.
Другий важливий принцип полягає в тому, що доступ в ту чи іншу судову інстанцію повинен бути не тільки формальним, але і реальним. Комісія і суд застосовували цей принцип при розгляді декількох справ, які стосувалися різних аспектів права доступу до суду.
У двох справах заявники стверджували, що витрати на судовий розгляд, пов'язаний з захистом прав є порушенням їх права на доступ до суду. У справі Ейрі Суд вирішив, що відмова надати правову допомогу малозабезпеченій жінці, яка наполягала у суді про окреме проживання з чоловіком, який грубо ставився до неї, порушувала її права на доступ до суду.
