Перегляд рішень у касаційному порядку потребує уваги щодо необхідності вивчення можливих шляхів модернізації касаційного провадження як процесуальної форми перегляду судових рішень, що набрали законної сили. С. Ю. Кац вірно зазначав, що остання забезпечує не тільки ухвалення законних і обґрунтованих рішень, а й підвищення авторитету судового органу[552].
Дослідження проблем процесуальної форми сучасного касаційного перегляду неможливо без характеристики об'єктів та підстав оскарження, суб'єктів права касаційного оскарження, порядку реалізації такого права та модернізації процедур перегляду рішення в касаційному порядку. Украй важливі та істотні також цілі касаційного провадження, до яких належить не лише захист інтересів сторін (індивідуального інтересу). Перед ним існують також інші, не менш важливі цілі, якими є: розвиток права, забезпечення єдності правосуддя, єдність у застосуванні законів у масштабі всієї держави[553].
Особливість касаційного провадження полягає перш за все, у специфічних об'єктах оскарження[554]. Законодавець у ч. 1 ст. 324 ЦПК як об'єкти касаційного оскарження закріпив:
1. рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку;
2. ухвали суду першої інстанції, вказані у пп. 1, 3, 4, 13-18, 20, 24-29 ч. 1 ст. 293 ЦПК України, після їх перегляду в апеляційному порядку;
3. рішення апеляційного суду, винесені за результатами апеляційного розгляду;
4. ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного суду;
5. ухвали суду апеляційної інстанції, які перешкоджають подальшому провадженню у справі[555].
Таке нормативне закріплення об'єктів касаційного оскарження відбулося з причини законодавчого встановлення процесуальних "фільтрів" доступу до касації, про які йшла мова вище. Слід вказати і на те, що процесуальне законодавство обмежує реалізацію касаційного оскарження судових рішень. Це обумовлюється тим, що ст. 324 ЦПК передбачає можливість оскарження ухвал та рішень суду першої інстанції лише за умови, якщо останні переглядались апеляційним судом. Таке положення законодавства є певним фільтром доступу до касації та обмежує можливість для заінтересованої особи добиватися перегляду незаконного, на її погляд, судового рішення тими судовими установами, до компетенції яких таке повноваження віднесено законодавством. Дане положення цивільного процесуального законодавства підтримується в юридичній літературі та пропонується до доповнення у норми Господарського процесуального кодексу України[556]. Протилежної думки дотримується О. В. Шутенко, яка пропонує віднести судові рішення, що не переглядались апеляційним судом, до об'єктів касаційного оскарження[557]. Слід визнати, що існування даного процесуального фільтра виправдовується функціональною компетенцією суду касаційної інстанції та його процесуально-правовим становищем. Виходячи з цього ми не підтримуємо точки зору, відповідно до якої вважається, що вітчизняне законодавство не обмежує за жодним принципом доступ судових рішень до касаційного їх оскарження[558].
Аналогічним чином об'єкти касаційного оскарження передбачені в нормах КАС України. Однак за змістом ГПК України право на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції не ставиться в залежність від апеляційного оскарження такого рішення. Єдиною умовою є набрання рішенням суду першої інстанції законної сили[559].
І. І. Ємельянова у зв'язку з цим пропонує передбачити в процесуальному законодавстві можливість оскарження в касаційному порядку бездіяльність суду апеляційної інстанції, якщо він відповідно до закону зобов'язаний вчинити певну дію[560]. Убачається, що реалізація такого підходу сприятиме посиленню вимог законності в діяльності судів апеляційної інстанції за умови визначення таких об' єктів касаційного оскарження у процесуальному законодавстві.
Об' єктом касаційного оскарження може бути й додаткове рішення суду. Так, Б. звернулася до суду з позовом до державного підприємства "Харківський метрополітен" (далі - ДП), третя особа Ф. - про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати. Позивачка зазначила, що з 21 лютого 1995 р. працювала енергодиспетчером служби електропостачання ДП. Наказом від 31 січня 2003 р. № 2/к її звільнено з роботи на підставі п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП за станом здоров' я; наказом від 17 лютого 2003 р. № 9/к змінено дату звільнення з 31 січня на 3 лютого 2003 р. Оскільки в день звільнення вона була у відпустці (з 2 по 31 січня 2003 р.), а з 1 до 7 лютого 2003 р. перебувала на лікарняному, вважає звільнення таким, що не відповідає вимогам законодавства про працю.
Ленінський районний суд м. Харкова рішенням від 26 листопада 2003 р. у задоволенні позову про поновлення на роботі Б. відмовив і зобов' язав управління ДП змінити дату її звільнення на 8 лютого 2003 р., внести до наказу про звільнення і до трудової книжки відповідні зміни та провести оплату листка непрацездатності.
Апеляційний суд Харківської області рішенням від 19 травня 2004 р. зазначене рішення суду скасував і ухвалив нове, яким поновив Б. на роботі з 3 лютого 2003 р. і постановив стягнути з ДП на її користь 14 959 грн заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Додатковим рішенням цього ж суду від 16 червня 2004 р. зменшено розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу з 14 959 грн до 9 922 грн.
У касаційній скарзі Б. та ДП прохали скасувати додаткове рішення апеляційного суду через порушення судом норм матеріального та процесуального права. Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.
Суд, що постановив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткове рішення після розгляду питання в судовому засідання з викликом сторін. Додаткове рішення може бути постановлено судом за наявності обставин, визначених у чотирьох пунктах ч. 1 ст. 220 ЦПК.
Як вбачається зі змісту заяви, відповідач просив виправити допущені судом помилки в частині розрахунку заробітної плати за час вимушеного прогулу, тобто фактично оспорив рішення апеляційного суду в частині правильності визначення середньомісячного заробітку Б. Крім того, суд розглянув заяву відповідача за відсутності позивачки, яку належним чином не повідомили про день розгляду справи.
Оскільки порушення процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Б. та ДП задовольнила: додаткове рішення апеляційного суду від 16 червня 2004 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до цього ж суду[561].
Стосовно можливості оскарження ухвал суду першої інстанції п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК містить положення, згідно з яким ухвали можуть бути оскаржені до касаційного суду після їх перегляду в апеляційному порядку. Крім того, зазначена норма обмежує коло ухвал суду першої інстанції, які можуть бути об'єктом касаційного оскарження (лише ті, що вказані у пунктах 1, 3, 4, 13-18, 20, 24-29 ч. 1 ст. 293 ЦПК після їх перегляду в апеляційному порядку). У зв'язку з цим слід зазначити, що в юридичній літературі часом зустрічаються пропозиції щодо відмови від можливості касаційного оскарження вказаних ухвал[562]. Уявляється, що законодавча реалізація вказаної пропозиції може послужити підставою для необґрунто- ваного обмеження кола актів правосуддя щодо їх перевірки на предмет законності. У той же час не можна погодитися з думкою С. Я. Фурси, що будь-які ухвали суду першої та апеляційної інстанцій мають переглядатися судом вищої інстанції, якщо сторона доведе, що з їх винесенням порушуються її права[563].
Можливість подачі касаційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, що є об'єктом касаційного оскарження, обумовлюється можливістю порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права. Так, Ухвалою судді Жовтневого районного суду м. Одеси від 1 лютого 2001 р. відмовлено ТОВ "Блек-Сі-Сервіс" (далі - ТОВ) у прийнятті позову про захист честі і гідності, відшкодування моральної шкоди. У касаційній скарзі ТОВ порушується питання про скасування ухвали як такої, що не відповідає вимогам ЦПК 1963 р.
Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала судді - скасуванню з тих підстав, що, відмовляючи у прийнятті позову, суддя виходив із того, що такий спір слід вирішувати в господарських судах.
З таким висновком судді Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України не погодилась, оскільки відповідно до роз'яснень, викладених у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організації", у випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.
Оскільки суддя постановив ухвалу, яка суперечить вимогам чинного ЦПК і роз' ясненням Пленуму Верховного Суду України з питань про захист честі, гідності та ділової репутації, ухвала підлягає скасуванню з направленням матеріалів до суду першої інстанції для вирішення питання про прийняття позовної заяви виходячи з вимог цивільного процесуального законодавства.
Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України ухвалу судді Жовтневого районного суду м. Одеси від 1 лютого 2001 р. скасувала, а матеріали справи повернула в суд першої інстанції для вирішення питання про прийняття позовної заяви[564].
Об'єктом касаційного оскарження можуть бути ухвали апеляційного суду, які перешкоджають подальшому провадженню у справі. С. Ю. Кац характеризував ухвали як такі, що мають поперетинаючий та запобіжний зміст[565].
Вищевказані об'єкти касаційного оскарження можуть бути оскаржені з мотивів незаконності судового акта. Підставами касаційного оскарження, на відміну від підстав апеляційного оскарження, є тільки незаконність оскаржуваного судового акта. Касаційна скарга може бути предметом розгляду тільки за тієї умови, якщо наведені в ній доводи свідчать про неправильне застосування судами першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права чи про порушення норм процесуального права. При розгляді касаційної скарги суд не вправі робити висновки щодо обґрунтованості судового рішення чи ухвали. Це є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції перевіряє тільки правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (ч. 1 ст. 335 ЦПК). Це обумовлює, крім іншого, виключність касаційного провадження та недопустимість дублювання касаційним судом правила перегляду справи судом апеляційної інстанції. З огляду на викладене уявляється спірною існуюча в юридичній літературі позиція, згідно з якою центральною ідеєю в обґрунтування тези про розширення прерогатив касаційного суду є посилання про те, що неможливо піддати дослідженню лише правильність застосування норм права, відокремивши їх від доказів, з якими вони безпосередньо пов'язані. Така постановка проблеми заснована на здоровому глузді[566].
Неправильне застосування судом норм матеріального права може бути підставою касаційного оскарження у випадку застосування матеріального закону, який не поширюється на спірні правовідносини, або у випадку незастосування закону, який підлягав застосуванню[567]. Випадки порушення норм процесуального права, які є підставою касаційного оскарження, передбачені частинами 1-3 ст. 338 ЦПК.
Так, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України розглянула в судовому засіданні справу за позовом Б. до Національного банку України (далі - НБУ) про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та виплату заборгованості із заробітної плати.
Печерський районний суд м. Києва рішенням від 25 березня 2003 р. поновив Б. строк на звернення до суду й у задоволенні зазначеного позову відмовив.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва рішенням від 31 липня 2003 р. рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувала і постановила поновити Б. на посаді заступника керуючого справами - начальника господарського управління Управління справами НБУ, стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 28 139 грн. У задоволенні вимог про виплату заборгованості із заробітної плати відмовила у зв'язку з відсутністю спору.
У касаційній скарзі НБУ прохав скасувати рішення апеляційного суду в частині поновлення Б. на роботі й стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу й залишити в силі рішення районного суду. Свою вимогу він обґрунтував тим, що позивач відмовився поставити свій підпис під попередженням про звільнення з роботи, а тому висновки суду про те, що Б. не був належним чином повідомлений про майбутнє звільнення, суперечать фактичним обставинам справи. Скаржник також зазначив, що апеляційний суд порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, зокрема: ст. 129 Конституції, ст. 492 КЗпП та статей 27, 41, 46, 62 ЦПК 1963 р.
Обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скаргу задовольнила виходячи з такого.
Із змісту ст. 492 КЗпП не випливає, що підставою для поновлення на роботі може бути лише недотримання строку попередження працівника про звільнення, якщо роботодавець дотримав усі інші правила звільнення працівника, передбачені трудовим законодавством. Тому висновок апеляційної інстанції не ґрунтується на змісті норм матеріального права. Не можна погодитися і з переоцінкою доказів, досліджених судом першої інстанції, які стосувалися факту відмови позивача поставити підпис на письмовому попередженні про звільнення.
Висновок про недостовірність показань свідків, оцінку яким дав суд першої інстанції, лише з тих мотивів, що свідки є працівниками департаменту кадрів, не можна визнати обґрунтованим, оскільки він суперечить процесуальним нормам про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об' єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Оскільки місцевий суд правильно встановив, що звільнення позивача здійснено з дотриманням вимог чинного законодавства, то підстав для задоволення позовних вимог Б. у суду апеляційної інстанції не було. За таких обставин при порушенні судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 339 ЦПК, касаційну скаргу НБУ задовольнила: рішення колегії суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва скасувала, а рішення Печерського районного суду м. Києва залишила без змін[568].
Характеризуючи проблеми модернізації касаційного провадження, необхідно дослідити суб'єктне коло права касаційного оскарження. До нього належать сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також ті особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права й обов'язки. Вважаємо, що цивільне процесуальне законодавство справедливо відмовилось від можливості надання права оскаржувати судові рішення широкому колу працівників суду та прокуратури, що передбачалось за часів існування наглядового провадження[569]. С. Ю. Кац та Л. Я. Носко свого часу вірно зазначали, що точне визначення складу суб'єктів оскарження важливо при деталізації процедури оскарження та вдосконалення процесуальної форми[570].
У цілому наша позиція щодо кола суб'єктів касаційного оскарження та характеристики правового положення кожного з них під час реалізації оскарження збігається з положенням щодо визначення та правового становища суб'єктів апеляційного провадження. Це стосується й доцільності наділення таким правом осіб, які не брали участь у справі за умови, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Подібні випадки знаходять відображення в юридичній літе- ратурі[571].
До основних проблем суб'єктного складу касаційного оскарження слід віднести дискусійні питання оскарження судового рішення прокурором та особами, які не брали участі в розгляді справи за умови вирішення судом у рішенні питання про їх права й обов'язки.
У доповнення до вказаного вважаємо за доцільне додатково обґрунтувати необхідність обмеження касаційного оскарження судових рішень з боку прокурора у випадку оскарження судових актів по тих справах, де він не брав участь як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин у судах першої та апеляційної інстанцій. Аналіз статистичних даних Генеральної прокуратури України свідчить про те, що впродовж 2008 р. посадовими особами прокуратури України було подано 166 касаційних скарг по справах, де прокурор не брав участь, і лише 122 скарги було подано посадовими особами органів прокуратури по цивільних справах, котрі розглядалися з їх участю. Такі дані свідчать про те, що в більшості випадків оскарження прокурором судового рішення по цивільних справах відбувається по тих справах, де вказана посадова особа не брала участі в судах попередніх інстанцій як суб'єкт цивільного процесуального права, що є порушенням принципу диспозитивності цивільного процесуального права. Водночас слід зазначити, що така "активна" роль прокурора в касаційному провадженні є рудиментом наглядової функції прокуратури, яка існувала за радянських часів[572].
Протилежну позицію займають М. М. Бородін та М. В. Руденко, які не вважають дану форму участі прокурора в цивільному судочинстві порушенням принципу диспозитивнос- ті цивільного процесуального права[573]. За необхідність суттєвого розширення можливості втручання прокурора у будь-яку стадію процесу виступає і Р. Гапєєв[574].
На сторінках юридичної літератури вказується на непоодинокі випадки оскарження прокурором судових рішень в апеляційному та касаційному порядках без належних на те підстав. При касаційному оскарженні посадові особи прокуратури концентрують свою увагу насамперед на Законі України "Про прокуратуру" без урахування того, що судовий процес (у тому числі правовий статус та права учасників процесу, а також можливість стати такими) регламентується відповідними процесуальними кодексами[575].
Стосовно касаційного оскарження судового рішення особами, які не брали участь у справі, але суд вирішив питання про їх права й обов'язки, слід зазначити, що при реалізації права касаційного оскарження вказаними особами цивільне процесуальне законодавство слід доповнити положенням про те, що при подачі ними скарги останні повинні обґрунтувати в касаційній скарзі наявність у них права касаційного оскарження та довести, яким чином суд у рішенні вирішив питання про їх права та обов' язки за їх відсутності та неповідомленні про час та місце судового розгляду. У юридичній літературі справедливо вказується на те, що будь-якій особі, яка вважає своє право порушеним ухваленим судовим рішенням, гарантується право його оскарження в касаційному порядку безпосередньо на підставі ст. 8 Конституції України, яка має найвищу юридичну силу[576]. У зв'язку з цим ми не погоджуємося з думкою К. М. Біди про існування обмеженості кола осіб, що мають право на касаційне оскарження[577].
Аналогічні правила містяться й у ст. 107 ГПК, яка надає право касаційного оскарження особам, яких не було залучено до участі у справі, а суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав та обов'язків. Так, ПП "Мрія" звернулося до Господарського суду Харківської області із позовом до Харківської міської ради про визнання права власності на майно, що є власністю ВАТ "Діпрозаводтранс". Суд першої інстанції вказаний позов задовольнив у повному обсязі без залучення безпосереднього власника майна. Оскільки ця справа розглядалась без участі та повідомлення ВАТ "Діпро- заводтранс", а зазначеним судовим рішенням прямим чином зачіплені права та обов'язки останнього, то ВАТ "Діпрозаводтранс" подало касаційну скаргу на рішення по цій справі до Вищого господарського суду України. Підставою касаційного оскарження стало порушення судом першої інстанції норм процесуального права та те, що господарський суд Харківської області прийняв рішення про права й обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі[578].
З модернізацією процесуальної форми касаційного провадження пов'язаний порядок касаційного оскарження судового рішення. Касаційна скарга подається безпосередньо до Верховного Суду України. Наявність у її змісті ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, та її місця проживання або місцезнаходження, а також ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місця проживання або місцезнаходження обумовлюється визначенням належного суб'єкта оскарження та кола осіб, які беруть участь у справі. Посилання у скарзі на рішення (ухвалу), що оскаржується, необхідне для правильного з'ясування об'єкта оскарження. Неправильність застосування судом норм матеріального права обумовлюється незастосуванням або неналежним застосуванням норм матеріального права, а порушення норм процесуального права - незастосуванням процесуальних норм, що стало причиною винесення незаконного рішення. Д. Д. Луспеник та Н. Ю. Сакара обґрунтовано пропонують внести зміни до ст. 326 ЦПК щодо змісту касаційної скарги, оскільки у вказаному документі особа зобов'язана не лише зазначати, в чому полягає суттєве порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права, а й обґрунтувати з наведенням відповідних матеріалів (статистична інформація, рішення судів, з яких вбачається неоднакове застосування відповідного закону, та інше), що касаційна скарга має бути допущена до розгляду судом касаційної інстанції[579].
У клопотанні, передбаченому п. 6 ч. 2 ст. 326 ЦПК, особа, яка подає касаційну скаргу, вимагає вирішити питання про скасування судового рішення (ухвали) з направленням справи на новий розгляд, з ухваленням нового рішення тощо. Разом з цим особа може заявити клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження та про зупинення виконання рішення (ухвали), що оскаржується. У касаційній скарзі також зазначається перелік письмових матеріалів, що додається до скарги.
У випадку подачі скарги представником особи, що неза- доволена судовим рішенням, до касаційної скарги має бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника. Зміст ч. 4 ст. 326 ЦПК дозволяє зробити висновок про те, що вказані документи мають додаватись до скарги незалежно від того, чи містяться вони в матеріалах цивільної справи, яка є предметом розгляду суду касаційної інстанції. Таке положення правової норми обґрунтовується тим, що при надходженні касаційної скарги суддя-доповідач не має можливості здійснити висновок про те, чи належна особа її підписала, оскільки касаційна скарга отримується судом касаційної інстанції без матеріалів цивільної справи. Остання, відповідно до ст. 328 ЦПК, витребується суддею- доповідачем при оформленні касаційної скарги відповідно до вимог ст. 326 ЦПК.
Частина 5 ст. 326 ЦПК як вимогу до змісту містить обов'язкове подання касаційної скарги з копіями відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Аналогічна вимога встановлена цією нормою стосовно копій матеріалів, що додані до касаційної скарги, а також відносно копій оскаржуваних рішень (ухвал) судів першої та апеляційної інстанцій.
Виходячи із змісту тільки касаційної скарги неможливо зробити висновок про наявність порушень судом при винесенні оскаржуваних рішень (ухвал) норм матеріального чи процесуального права. Тому при надходженні справи суддя- доповідач перевіряє відповідність скарги виключно вимогам ст. 326 ЦПК. Одночасно із вирішенням питання про прийняття касаційної скарги до розгляду суддя-доповідач у разі задоволення заявленого особою клопотання зупиняє виконання рішення (ухвали), що оскаржується. У разі позитивного вирішення останнього виконання судового акта зупиняється на час розгляду справи судом касаційної інстанції, а при наступному скасуванні рішення (ухвали) і направленні цивільної справи на новий розгляд - до вирішення справи по суті.
Обов'язковою передумовою подачі касаційної скарги є сплата особою, яка подає скаргу, необхідної суми судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Невиконання цих умов тягне за собою вине- сення суддею-доповідачем ухвали про залишення позовної заяви без руху із наданням терміну для сплати вказаних платежів. При своєчасній сплаті останніх касаційна скарга вважається поданою в день первісної її подачі. При їх несплаті скарга повертається особі судовою ухвалою, однак повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню до касаційного суду за умови дотримання передбачених процесуальним законом строків на касаційне оскарження або поновлення цих строків судом касаційної інстанції. Якщо відповідно до законодавства особу звільнено від сплати судових витрат, до скарги необхідно додавати також документи, якими це підтверджується[580].
Визначені у процесуальному законодавстві вимоги щодо форми і змісту касаційної скарги мають юридичне значення. У правовій літературі справедливо вказується на те, що в цивільному процесі, який ґрунтується на засадах змагальності та диспозитивності, набуває особливого значення зміст касаційної скарги, оскільки саме в межах зазначеного документа суд касаційної інстанції перевірятиме правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального або процесуального права[581]. Їх недодержання тягне настання процесуальних наслідків, передбачених ст. 121 ЦПК, які є обмеженими та розширеному тлумаченню не підлягають. Наприклад, особу не можна обмежити в реалізації права на касаційне оскарження з підстав, визначених у ст. 121 ЦПК, з приводу подання касаційної скарги російською мовою. Це суперечить ст. 10 Конституції України, відповідно до ч. 3 якої в нашій країні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Крім того, у нормах ЦПК забезпечено право осіб, що беруть участь у справі й не володіють мовою, якою провадиться судочинство, робити заяви, давати пояснення і показання, виступати в суді та заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача[582].
Як бачимо, вимоги процесуального законодавства щодо юридичного значення форми та змісту касаційної скарги потребують значної майстерності юристів при підготовці таких документів. З огляду на це потребує підтримки точка зору М. Сірого, котрий з метою забезпечення кваліфікованої підготовки обґрунтувань касаційного оскарження пропонує користуватися поширеною у світовій практиці моделлю, згідно з якою можливість виступати в касаційному суді й готувати обґрунтування касаційного оскарження надається виключно висококваліфікованим адвокатам, у тому числі тим, що мають наукові звання й ступені та працюють у сфері юридичної науки[583].
Ухвали суду касаційної інстанції, якими скарга залишається без руху або повертається особі, набирають законної сили негайно після їх винесення та оскарженню не підлягають.
Частина 2 ст. 327 містить вказівки щодо застосування суддею-доповідачем залишення скарги без руху та повернення скарги у випадку оформлення її всупереч вимогам ст. 326 ЦПК та при несплаті суми судового збору чи неоплаті витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Застосовуючи ст. 121 ЦПК, суддя-доповідач постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню. Аналогічні правила існують і в господарському судочинстві[584].
Касаційна скарга може бути подана протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Законної сили зазначені акти органів судової влади набирають одразу після їх проголошення. При обчисленні строку на касаційне оскарження та при його поновленні слід керуватися як загальними нормами цивільного процесуального законодавства щодо процесуальних строків (Глава 6 Розділу 1 ЦПК), так і відповідними положеннями Глави 2 Розділу 5 ЦПК. На нашу думку, законодавством встановлений оптимальний строк для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Надання більш тривалого терміну оскарження може призвести до безпідставного й необгрунтованого затягування перегляду рішення й, як наслідок, вирішення питання про законність рішення, що оскаржується. Виходячи з цього ми не можемо погодитися з пропозицією В. Макарова про необхідність збільшення до трьох років строку касаційного оскарження рішень, що набрали законної сили[585]. Разом з цим заслуговує підтримки точка зору щодо доцільності уніфікації строків оскарження у всіх формах судочинства[586].
У разі подання касаційної скарги після закінчення вказаного строку питання про його поновлення вирішує суддя- доповідач. Поважність причин пропуску цього строку повинна доводити сама особа, що подає касаційну скаргу, у відповідній заяві, яка подається поряд із касаційною скаргою окремим документом або може міститись у тексті самої скарги. До заяви можуть додаватися відповідні докази, які свідчать про поважність причин пропуску.
На розгляд судді-доповідача суду касаційної інстанції законодавець відніс повноваження щодо визнання причин пропуску такого строку поважними. Визнання поважними причин пропуску строку на касаційне оскарження тягне за собою поновлення цього строку, про що суддя-доповідач виносить відповідну ухвалу, яка не підлягає оскарженню. У разі недо- ведення поважності причин пропуску строку або при відсутності порушеного питання про поновлення цього строку з боку заінтересованої особи суддя-доповідач відмовляє в поновленні строку та повертає касаційну скаргу, про що виносить ухвалу, яка також не підлягає оскарженню.
Поновлення строку на касаційне оскарження можливе виключно за заявою заінтересованої особи, яка подає касаційну скаргу. Чинне законодавство, на відміну від редакції норми, що існувала до внесення змін до ст. 325 ЦПК Законом України "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо касаційного провадження" № 3570-ІУ від 16.03.2006 р.[587], не обмежує граничного терміну поновлення строку на касаційне оскарження. До внесення змін до ЦПК вищевказаним Законом порушувати питання про поновлення такого строку можливо було в межах одного року з дня виникнення права на касаційне оскарження. При цьому питання про поновлення вирішувалося судом без виклику заінтересованих осіб та без проведення судового засідання. На сьогодні, як і за правилами поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення, питання про поновлення строку на касаційне оскарження можливо в будь- який час за умови наявності поважних причин пропуску зазначеного строку. У разі поновлення строку на касаційне оскарження початок його перебігу починається з дня винесення ухвали про поновлення строку. Такий висновок можна зробити з аналізу статей 69 та 73 ЦПК.
У касаційному порядку справа розглядається колегією у складі п'яти суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що у раніше діючому цивільному процесуальному законодавстві закріплювалось правило, що розгляд справи судом касаційної інстанції відбувався колегією у складі 2/3 палати. На нашу думку, таке положення законодавства піддавалось справедливій критиці в юридичній літературі[606], оскільки розгляд справи в касаційному порядку меншим складом суду сприятиме більш оперативному розгляду справи судом касаційної інстанції.
У разі необхідності особи, які брали участь у справі, можуть бути викликані для надання пояснень у справі. У цілому порядок судового розгляду в касаційному суді суттєво відрізняється від розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, де заінтересована особа попереджається про час та місце розгляду справи. Розгляд справи в судах першої чи апеляційної інстанцій за відсутності таких осіб, яких не було повідомлено про час та місце розгляду справи, є безумовною підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд.
У суді касаційної інстанції справа розглядається, за загальним правилом, без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. Частина 1 ст. 333 ЦПК передбачає, що зазначені особи можуть бути викликані в судове засідання касаційного суду для надання пояснень у справі в разі необхідності. Проте цивільне процесуальне законодавство не визначає переліку таких випадків. На наш погляд, обмеження для осіб, що беруть участь у справі, за участі у розгляді справи касаційним судом мають обґрунтований характер. Виходячи з цього не можна погодитися з думкою окремих науковців про необхідність закріплення на законодавчому рівні положення, згідно з яким кожний етап перевірки законності судового рішення, що набрало законної сили, має здійснюватись у судовому засіданні із заслуховуванням позицій осіб, що беруть участь у справі[607].
Обмеження щодо участі в суді касаційної інстанції осіб, які брали участь у справі, можуть бути предметом критики з точки зору обмеження доступу до суду або полеміки щодо доцільності змін у ч. 1 ст. 333 ЦПК. На відміну від точки зору Я. Зейкана[608], автор вважає, що існуючі правила щодо участі у касаційному провадженні осіб, що брали участь у справі, не можна визнати обмеженням доступу до суду. При цьому ми виходимо з вимог Конвенції про захист прав людини
1. основних свобод та практики Європейського суду з прав людини. Так, у справах "Монелля проти Швеції" (рішення від 22 лютого 1984 р.) та "Моріс проти Швеції" (рішення від
2. березня 1987 р.) перед судом стало питання про можливість відступу від принципу відкритого розгляду справи, на якому
особа може бути присутньою і відстоювати свої позиції, з урахуванням особливості національного процесуального права.
Суд постановив, що якщо розгляд у суді першої інстанції був гласним, відсутність участі особи в судах вищих інстанцій може бути виправдана особливостями процедури. Якщо скарга зачіпає виключно питання права, а не факту, то, на думку Суду, вимоги гласного розгляду є дотриманими і тоді, коли заявнику не була надана можливість особисто бути заслуханим у касаційному суді[609].
З огляду на викладене автор не погоджується з позицією Т. О. Дунаса та М. В. Руденка про те, що для підтримання касаційної скарги прокурор обов'язково має брати участь у судовому засіданні касаційної інстанції, про день і час якого повинен бути повідомленим завчасно[610].
Прийняття касаційним судом рішення без усного розгляду існує і в окремих країнах СНД. Наприклад, згідно з практикою Касаційної палати Верховного суду Грузії касаційний суд застосовує це право й у випадках порушення матеріальних та процесуальних норм чи винесення рішення без порушення цих норм. Це має бути настільки очевидно, що відсутня необхідність у розгляді цього питання з участі сторін. Необхідно відмітити і ту обставину, що рішення без усного розгляду справи ухвалюється не одноособово суддею касаційного суду, а повним складом касаційної палати з трьох суддів[611].
Після відкриття судового засідання головуючим суддя- доповідач доповідає зміст оскаржуваного рішення та доводи
касаційної скарги. У випадку, коли в судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, вони дають пояснення в порядку, визначеному ч. 4 ст. 333 ЦПК. Зазначена норма не передбачає можливості дачі пояснень особами, відносно яких суд вирішив питання про їх права й обов' язки та котрі не належать до кола осіб, які беруть участь у справі. Вважаємо, що останні повинні мати право дачі пояснень у засіданні суду касаційної інстанції як суб'єкти права на касаційне оскарження. Проте особливість касаційного провадження в частині обмеження участі при розгляді справи осіб, що беруть участь у справі, є однією з відмінних рис вітчизняної касації. Тому, як зазначалося, така обставина не є порушенням принципу, згідно із змістом якого учасники процесу мають право не лише бути вислуханими, а й бути почутими судом[612].
Можливість для осіб, які беруть участь у справі, наведення в суді касаційної інстанції тільки тих доводів у своїх поясненнях, які стосуються підстав касаційного розгляду справи, обумовлюється межами та підставами касаційного оскарження. Якщо особа бажає доповнити по суті чи змінити вимоги касаційної скарги, то вона вправі виконати такі дії протягом строку на касаційне оскарження відповідно до ст. 330 ЦПК. На етапі розгляду справи судом касаційної інстанції особа не наділена можливостями вчиняти дії, визначені у ст. 330 ЦПК. При дачі своїх пояснень у судовому засіданні під час розгляду справи особа вправі давати пояснення з обмеженнями, визначеними у ч. 5 ст. 333 ЦПК.
За необхідності суд може оголосити перерву в розгляді справи або відкласти її розгляд. Зазначені процесуальні дії проводяться судом за правилами їх вчинення в суді першої інстанції. Оскільки норми, що регулюють касаційне провадження, не передбачають наслідків неявки до судового засідання заінтересованих осіб, викликаних у порядку ч. 1 ст. 333 ЦПК, то суд касаційної інстанції вправі відкласти розгляд справи. У випадку повторної неявки таких осіб у судове засідання касаційний суд вправі розглянути справу за наявними матеріалами або, за наявності підстав, скасувати оскаржуване рішення та залишити заяву без розгляду (ст. 340 ЦПК) на підставі того, що належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання без поважних причин або повторно не повідомив про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.
Особливість прояву цивільного процесуального права в касаційному провадженні відбивається у тому, що право розпорядження правами щодо ліквідації спору належить сторонам незалежно від того, хто з них є ініціатором звернення до касаційного суду. Порядок та наслідки вчинення сторонами вказаних дій регламентуються відповідними нормами провадження по справі у суді першої інстанції (статті 174, 175, 205 ЦПК). У разі задоволення судом заяв про відмову від позову та про затвердження мирової угоди слід враховувати те, що затвердження судом мирової угоди як форма вирішення спору є спрощеною процесуальною процедурою, в якій не передбачено обов'язку доказування та оцінки доказів. Відповідно до статей 31 та 175 ЦПК сторони мають право на укладання мирової угоди на будь-якій стадії процесу. Заява про укладення мирової угоди між сторонами долучається до справи. До затвердження мирової угоди між сторонами суд роз' яснює їм наслідки відповідних процесуальних дій[613]. Про затвердження мирової угоди суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. Суд при закритті провадження у справі за вказаними підставами лише має перевірити, чи не порушує норм законодавства реалізація сторонами вказаних диспозитивних прав та чи не зачіпає їх реалізація прав та обов'язків осіб, які не були залучені до розгляду справи[614].
Стаття 334 ЦПК не закріплює право відповідача при перегляді рішення (ухвали) судом касаційної інстанції визнати позов. Це обумовлюється тим, що касаційний суд не розглядає спір по суті, а переглядає винесені за результатами розгляду справи рішення чи ухвали.
У юридичній літературі пропонується обмежити позивача в реалізації окремих процесуальних прав на стадії нового розгляду справи після скасування рішення судом касаційної інстанції (надавати докази, змінювати предмет чи підстави позову)[615]. Вважаємо, що реалізація в цивільному процесуальному законодавстві такої пропозиції не повинна бути безмежною, а можлива з урахуванням висновків і мотивів суду касаційної інстанції, з яких скасоване рішення.
Діяльність касаційного суду спрямована на забезпечення законності рішень суду першої та апеляційної інстанцій, на виправлення судових помилок, які вплинули на правосудність судової постанови. Законність судового рішення полягає як у дотриманні судом при винесенні рішення або ухвали норм матеріального та процесуального права, так і в належному тлумаченні норм права.
