Слово «ренесанс» ( renaissance ) походить від терміну "la rinascita", котрий вперше вжив Джорджо Вазарі у власному творі « Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів » ( Vite de 'pi eccellenti architetti, pittori, et scultori Italiani ), виданої в 1550 - 1568 рр.
Термін "Відродження" для позначення відповідного періоду ввів французький історик Жюль Мішле, проте швейцарський історик Якоб Буркхардт у своїй книзі «Культура італійського Відродження» ( Die Kultur der Renaissance in Italien ) розкрив визначення повніше, його інтерпретація лягла підмурками сучасного розуміння італійського Відродження. Видання альбому малюнків «Будівлі сучасного Рима або Збірник палаців, будинків, церков, монастирів, і інших найбільш значних громадських споруд Риму» ( difices de Rome moderne ou Recueil des palais, maisons, glises, couvents, et autres monuments publics et particuliers les plus remarquables de la ville de Rome ), оприлюднене Полем Ле Таруіллом в 1840 р., викликало зростання загального інтересу до періоду Відродження. Тоді ренесанс вважали стилем, що «наслідував античному». І лише пізнше стало зрозуміло, що доба відродження не обмежилось тільки відродженням чи «наслідуванням античному», а й запропонувало власні зачущі здобутки в архітектурі, літературі, скульптурі, політичній практиці, живопису тощо.
