Функціонування української літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, культурних традицій народу.
Мовна політика - це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі.Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної мовної політики.
Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст. 10), Закон України "Про мови в Українській PCP", "Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: "Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя".
Мовна ситуація в Україні складна. Немає жодної іншої європейської країни, де мова етнічної меншини набула б такого ж поширення, що й державна мова, – а державна була б на певних територіях мовою меншості населення. Причину цього можна знайти в історії України. Від середини XVII ст. схід України, що був частиною Російської імперії, зазнавав русифікації. За часів СРСР цей процес поширився на всю територію України.
Наслідком цього є нинішня двомовність країни, хоча в деяких реґіонах говорять і кількома іншими мовами. Українська мова є єдиною державною
Зако?н «Про заса?ди держа?вної мо?вної полі?тики» № 5029-VI (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова або «мовний закон») — закон, прийнятий Верховною Радою України 5 червня 2012 року у першому читанні 234 голосами «за» (за деякими даними за нього проголосувало лише 172 депутати[2]), 3 липня 2012 року — у другому читанні 248 депутатськими картками[3](голосування відбулось з порушенням Конституції України, норм регламенту та процедури розгляду[4][5][6]). 31 липнязаконопроект, попри категоричну власну заяву в ефірі каналу «Рада» про непідписання документу, прийнятого в такий спосіб,[7][8] підписав Голова Верховної Ради Володимир Литвин, а 8 серпня — Президент України Віктор Янукович.
Законопроект внесли народні депутати Вадим Колесніченко та Сергій Ківалов 7 лютого 2012 року. Закон набув чинності 10 серпня 2012 року.
Закон встановлює, що державною мовою є українська мова, але істотно розширює використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менше 10% від населення певного регіону, а в окремих випадках й менше 10%/ Дія закону розповсюджується на 18 мов: російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку,польську, ромську(циганську), румунську, словацьку, угорську, русинську, караїмську і кримчацьку.
Закон складається з 11-ти розділів та 32-х статей. Він припиняє дію закону Української РСР «Про мови в Українській РСР», вносить зміни у декілька діючих законів.
Закон викликав значний резонанс у суспільстві. Проти його прийняття відбулися масові протести, зокрема у рамках кампанії «Займіться ділом, а не язиком!», відбуласябійка у залі засідань Верховної Ради України при першій спробі його прийняття у першому читанні. Мали місце і акції на підтримку законопроекту (у східних та південних областях України).
То ж нинішню мовну ситуацію в Україні слід розглядати як результат незавершеного асиміляційного процесу примусового перетворення україномовної спільноти на російськомовну, що здійснювався з метою цілковито розчинити український етнос в російському і знищити українську Україну.
Процес неухильного витіснення української мови із багатьох сфер життєдіяльності та прогресуюче зменшення носіїв української мови не призупинило навіть надання українській мові статусу державної у 1989 р. і подальше закріплення цього статусу, як одного з елементів конституційного ладу країни, в Конституції незалежної України.
Натомість впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супроводжувалось системними заходами, спрямованими на подолання тяжкої спадщини — багатовікової деформації мовного середовища країни.
На існуючу й нині деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8 % людності України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5 %.
Таким чином, прийняття мовного закону свідчить про невпинну боротьбу не тільки проти державної мови, але й проти української культури та української ідентичності, що приводить до нівеляції будь-якого підґрунтя для консолідації українського суспільства. Але сьогодні необхідна особливо пильна увага керівництва держави до проблеми завершення націєтворення та формування спільної ідентичності українських громадян. І тільки тоді, коли українська влада не буде боятись утверджувати суб’єктність України в багатьох сферах суспільного життя (в геополітичній, соціально-економічній, мовно-культурній, інформаційній та ін.), стануть можливими паритетні відносини між Україною та Російською Федерацією, в тому числі й у сфері мовної політики.
