18. Міжнародний ринок позикових капіталів -- сукупність фінансово-кредитних інституцій міжнародного характеру -- банків і банківських систем, міжнародних та регіональних валютно-кредитних організацій, через які здійснюється нагромадження та рух позичкових капіталів у сфері міжнародних економічних відносин -- представлення одними та одержання іншими суб'єктами міжнародного економічного співробітництва позичок, різних форм кредитів (інвестиції, лізинг, факторинг, кредити за компенсаційними угодами) на засадах повернення. Панівними на цьому ринку є транснаціональні банки (ТНБ) -- гігантські кредитно-фінансові комплекси універсального типу з розгалуженою мережею філіалів у різних країнах світу, що здійснюють банківські і міжбанківські операції у різних валютах і різних сферах, а також різні інституціональні інвестори -- пенсійні фонди, фінансові, страхові та інвестиційні компанії, міжнароднії міжрегіональні банки, кредитно-валютні фонди.
Міжнародний ринок позичкових капіталів – це ринок, на якому формується попит та пропозиція на позичковий капітал між країнами і регулювання якого здійснюється виключно міжнародними звичаями та домовленостями. Як і національний, так міжнародний ринки позичкових капіталів поділяються на дві великі групи: ринок кредитів і депозитів та ринок боргових цінних паперів.
Міжнародний ринок депозитів та кредитів - це ринок, учасниками якого є виключно банки і який характеризується незначними строками залучення та розміщення грошових коштів. Цей ринок має також дві складові: ринок кредитів і депозитів ЦБ та ринок кредитів та депозитів КБ.
Світовий ринок позичкових капіталів—система відносин щодо акумуляції і перерозподілу позичкового капіталу між країнами через сукупність попиту і пропозиції на позичковий капітал позичальниками і кредиторами різних країн
Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла формуванню в 70роки 20ст. єдиного ринку позичкових капіталів і створенню на його основі світового фінансового ринку.
Світовий ринок позичкових капіталів—система відносин щодо акумуляції і перерозподілу позичкового капіталу між країнами через сукупність попиту і пропозиції на позичковий капітал позичальниками і кредиторами різних країн.
Економічна структура світового ринку позичкових капіталів:
- Світовий грошовий ринок—надання короткострокових позик переважно для обслуговування міжнародної торгівлі, і виступає у вигляді грошей (депозитів).
- Світовий ринок капіталів—надання тривалих позик, фінансування капіталовкладень.
Інституціональна структура світового ринку позичкових капіталів:
- Вкладники—населення планети, офіційні інститути, приватні фірми, банки, страхові компанії, пенсійні фонди, національні та міжнародні організації.
- Посередники (акумулятори і постачальники капіталу) —транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні та національні фінансово-кредитні установи.
- Споживачі (позичальники) —ТНК, державні органи, приватні фірми, міжнародні та регіональні організації.
Географічна структура світового ринку позичкових капіталів—відображає рух капіталів між країнами, групами країн та регіонами світу переважно через міжнародні фінансові центри.
Основні передумови формування фінансових центрів:
- Високий рівень економічного розвитку країни.
- Активна участь у МЕВ.
- Розвинений національний ринок капіталів.
- Ліберальне валютне і податкове законодавство.
- Вигідне географічне розташування.
- Відносна політична стабільність.
Провідними фінансовими центрами є: Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Цюрих, Фракфурт-на-Майні; нові фінансові центри: Бахрейн, Панама, Гонконг, Сінгапур.
Ядром світового ринку капіталів є Євроринок—це частина світового ринку позичкових капіталів, на якому банки здійснюють депозитно-позичкові операції у євровалютах (валюта, яка функціонує як позичковий капітал поза країною її походження).
Обсяг позичкових капіталів Євроринку складає - 7-8трл $, а загальний обсяг світового ринку позичкових капіталів складає - 10трл $.
Функції світового ринку позичкових капіталів:
- Акумуляція капіталу.
- Перерозподіл капіталу.
- Стабільність світового господарства.
- Забезпечення прибутку від кредитних операцій.
41.МБРР Структура,функції, механізм кредитування
Свою діяльність як спеціалізована установа ООН Міжнародний банк реконструкції й розвитку розпочав у 1947 р., коли була підписана угода між ООН і Банком. Згідно із цією угодою ООН визнає, що "дії банку в наданні позик є прерогативою самого банку"; для ООН найдоцільнішим буде "утримуватися від рекомендацій відносно позик та умов їх надання". Контакти з ООН здійснюються через її секретаріат і більшою мірою — через адміністрацію технічної допомоги та ЕКОСОР. Банк також бере участь у діяльності ПРООН, підтримує контакти з іншими спеціалізованими установами ООН.
Банк як міжурядова організація сприятиме досягненню тих цілей, які не могли в той час реалізувати приватні кредитні інститути.
Цілі і завдання
Загальні завдання, сформульовані в Статуті МБРР, такі:
- створення сприятливих умов для продуктивних виробничих капіталовкладень,
- заохочення приватних іноземних довгострокових інвестицій і регулювання їх міжнародного потоку,
- сприяння реконструкції й розвитку територій країн-членів,
- сприяння проведенню конверсії військової економіки в цивільну.
Статут вказує і на конкретні форми фінансової діяльності Банку —
- гарантування приватних закордонних інвестицій або участь у них,
- надання власних кредитів на прийнятних умовах за відсутності або недостачі приватного капіталу,
- надання або гарантування кредитів у зв'язку з міжнародним фінансуванням іншими каналами.
Вищим керівним органом Банку є Рада керуючих, до якої входять представники всіх країн-членів (як правило, міністри фінансів або їх заступники). Рада керуючих збирається 1 раз на рік. Вона має повноваження приймати рішення, якщо присутня більшість членів і якщо вони мають не менше за 2/3 голосів, які можуть бути подані при голосуванні.
При голосуванні, як і в МВФ, застосовується "виважена" система голосування. Кожний представник країни-члена має 250 голосів плюс один голос за кожну акцію (вартість 100 тис. дол.). Для прийняття більшості рішень досить простої більшості, в тому числі при прийомі нових членів. Жодна країна не має можливості заблокувати прийняття рішення з будь-яких питань.
Вищий орган оперативного керівництва — Рада виконавчих директорів. Усього їх 24, причому 5 призначаються державами; що мають найбільшу кількість акцій, а 19 — обираються керуючими з інших країн. Кожний член Ради представляє кілька держав-членів.
Рада керуючих обирає президента МБРР, який керує штатом службовців, відповідає за керування справами, діє відповідно до вказівок виконавчих директорів з питань, що стосуються загальної політики Банку. Президент є за посадою і головою Ради керуючих. Пост президента — ключовий у системі управління Банком. Він має дуже важливі повноваження. Банк надає позики лише в тому випадку, коли їх сума, умови надання і сплати рекомендуються президентом Раді виконавчих директорів, яка приймає остаточне рішення. Отже, президент фактично здійснює все керівництво діяльністю Банку. Всі президенти Банку були представниками США. Так є й тепер.
Адміністративний персонал також складається головним чином з представників США. Вони становлять принаймні більше половини вищого адміністративного персоналу, хоча формально серед персоналу — представники кількох десятків країн.
Структура секретаріату МБРР — функціонально-регіональна. Існують відділи Європи, Африки, Далекого Сходу, Південної Азії, " Середнього Сходу, Америки, технічних операцій, консультативної служби економічного розвитку, адміністративний, юридичний. Крім того, функціонують комітет позик і спеціальний комітет аналізу підсумків економічного розвитку у світі за останні 20 років і перспектив на майбутнє.
Формування фінансових ресурсів
Підписний капітал МБРР формується шляхом підписки країн-членів на акції Банку. Підписна квота для кожної країни визначається з урахуванням національного доходу, золотих та доларових резервів, імпорту й експорту. Загальний капітал Банку становить тепер приблизно 140 млрд дол. У 80-ті роки Банк щорічно надавав кредитів на 15 млрд дол. Більш як 2/3 підписного капіталу припадає на розвинуті країни, решта — на країни, що розвиваються.
За Статутом 2% підписки кожної країни вносяться золотом або в доларах США, 18% — у національній валюті. Ця частина може бути використана лише з дозволу країни, валюта якої використовується. Залишок — 80% підписки вносяться країнами-членами за вимогами керівництва Банку лише в разі необхідності.
Така структура капіталу була прийнята свідомо — щоб Банк використовував для надання позик не лише свої кошти, а залучав приватний капітал розвинутих країн шляхом випуску позик на ринку позичкового капіталу (а для цього потрібен гарантійний фонд).
Будучи міжурядовою організацією, Банк водночас використовує як основні фінансові ресурси приватні кошти. Він є дуже важливим каналом, яким приватний капітал спрямовується у країни, що розвиваються. Власниками облігацій Банку є фінансові компанії, фонди (в тому числі й пенсійні), банки, інвестиційні трести та інші фінансові структури. При цьому ймовірність збитків для приватних інвесторів практично дорівнює нулю. Банк твердо стоїть на сторожі їх інтересів.
Окрім приватних .позичкових коштів, які він отримує на світових ринках капіталів, Банк фінансує свої операції з частини прибутків, що не розподіляється, а також за рахунок платежів за надані Банком позики.
Таким чином, більш як 70% коштів, які Банк надає у вигляді позик, мобілізуються на ринку приватних капіталів. Для приватних інвесторів це добра можливість розмістити свої капітали у країнах, що розвиваються, не турбуючись за їх збереження і з досить високими прибутками.
При проведенні операцій Банк керується принципами, які визначені у Статуті:
· надавати позики лише для виробничих цілей (у таких галузях, як енергетика, сільське господарство і розвиток сільських районів, освіта, охорона здоров'я, планування сім'ї і харчування, шосейні дороги і залізниці, електрозв'язок) і приділяти належну увагу перспективам погашення заборгованості за цими позиками;
· кожна позика повинна гарантуватися відповідним урядом, за винятком особливих обставин, надаватися для конкретних проектів;
· Банк має переконатися, що необхідні кошти не можуть бути отримані з інших джерел за прийнятних умов;
· використання позик не може бути обмежене купівлями в якихось конкретних країнах-членах;
· рішення Банку при наданні позик повинні грунтуватися лише на економічних міркуваннях.
Позики надаються країнам-членам або комерційним приватним установам на їх територіях під гарантію урядів. Уряди ж мають контролювати використання позик, виконання рекомендацій Банку, надання йому звітів про використання позик, а також потрібну інформацію. При прийнятті рішення про надання кредиту МБРР ретельно вивчає кредитоспроможність позичальника. Внаслідок цього іноді Банк відмовляється надати кредити саме тим країнам, яким вони найбільш потрібні.
64. Теорія меркантилізму та її обмеженість.
З розвитком міжнародного поділу праці, що передбачає стійку концентрацію виробництва певної продукції в окремих країнах, формуються певні моделі розвитку міжнародних економічних відносин. Історично першою була модель меркантилістів, які обґрунтовували необхідність в економічній експансії національних держав за кордон. З точки зору меркантилістів, світ має обмежену кількість багатства. А тому багатство однієї країни може збільшуватися тільки за рахунок зубожіння іншої, тобто в результатіперерозподілу його.
Хоча меркантилісти вважали, що економічна система суспільства включає в себе три сектори: виробничий сектор, сільський сектор та іноземні колонії і основним фактором виробництва називали працю, проте джерелом багатства суспільства вважали торгівлю, головним чином зовнішню.Виходячи з таких позицій, меркантилісти вважали, що для зміцнення національних позицій держава обов'язково повинна: 1) підтримувати позитивний торговий баланс, тобто експортувати товарів більше, ніж імпортувати; 2) регулювати зовнішню торгівлю з метою збільшення експорту і скорочення імпорту задля забезпечення позитивного торгового сальдо за допомогою тарифів, квот і інших інструментів торгової політики; 3) забороняти або суворо обмежувати вивезення сировини і дозволяти безмитний імпорт сировини, яка не видобувається всередині країни, оскільки це дозволить нагромаджувати запаси золота і утримувати на низькому рівні експортні ціни на готові вироби; 4) забороняти будь-яку торгівлю колоній з іншими країнами, крім метрополії, яка одна лише може перепродувати колоніальні товари третім країнам, а також забороняти колоніям виробляти готові товари з метою перетворення колоній у постачальників сировини для метрополії.
Меркантилісти зробили значний внесок в теорію міжнародної торгівлі, оскільки вперше вказали на її (міжнародної торгівля) значення для економічного зростання країн та розробили одну з можливих моделей її розвитку. Проте теорія меркантилізму носить деяку обмеженість. Меркантилісти не змогли зрозуміти, що збагачення окремої нації може відбуватися не тільки за рахунок зубожіння інших, з якими вона торгує, тобто не тільки за рахунок перерозподілу вже існуючого багатства, а й за рахунок його приросту в результаті розвитку виробництва.
Модель розвитку міжнародних економічних відносин меркантилістів піддали критичному аналізові представники класичної англійської політекономії А.Сміт і Д.Рікардо. А.Сміт виступив з обґрунтуванням теорії абсолютних переваг. Суть її полягає в тому, що країни експортують ті товари, які вони виробляють з меншими затратами, тобто у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу, і імпортують ті товари, які виробляються іншими країнами з меншими затратами, тобто у виробництві яких абсолютна перевага належить торговим партнерам. Тому головним завданням кожної країни вважав не придбання золота, а розвиток виробництва за рахунок поділу праці та її кооперації. А.Сміт обґрунтовував політику невтручання держави в економіку.
Аналогічні принципи він відстоював і в галузі міжнародних економічних відносин, зокрема вважав, що:
- уряди не повинні втручатися у зовнішню торгівлю, а лише забезпечувати вільну торгівлю і вільний доступ на ринки;
- країни, як і приватні особи, повинні спеціалізуватися на виробництві тих товарів, для виробництва яких вони мають переваги, і торгувати ними в обмін на товари, перевагами у виробництві яких володіють інші країни;
- зовнішня торгівля стимулює розвиток виробництва в результаті розширення ринку за межі національних кордонів;
