Артур Фішер Бентлі (1870-1957 рр.) один з родоначальників теорії заінтересованих груп. Праця: „Процес правління.” (1908 р.).
А. Бентлі відмічав, що політична наука повинна займатись в першу чергу науковим вивченням поведінки заінтересованих груп в політичному процесі. А. Бентлі виходив з того, що діяльність людей, які борються за досягнення своїх цілей, здійснюється не індивідуально, а за допомогою об’єднання у групи, які створюються на основі спільних інтересів і розрізняються за характером діяльності. Політичне життя являє собою арену зіткнення і боротьби різних груп, що мають специфічні інтереси. В ході цієї боротьби одні, більш сильні, групи домінують, підкоряючи та примушуючи підкорятись інші, більш слабкі групи. Роль державного управління, на його думку, має полягати саме в тому, щоб регулювати конфлікти, які виникають та забезпечувати рівновагу між конкуруючими групами.
Типологія заінтересованих груп:
Офіційні – це Конгрес, президент, суди, тобто всі офіційні органи державної влади. Неофіційні – це спілки бізнесменів, профспілки та інші групи, що мають свої специфічні інтереси (політичні партії, громадсько-політичні об’єднання).
А. Бентлі розділяв заінтересовані групи на приховані і неприховані. Неприховані – це інститути та ланки державного управління, які мають справу с формальним прийняттям рішень (законодавчі, виконавчі і судові органи), а також політичні партії та інші організовані групи тиску, оскільки вони є найбільш доступними для спостереження (для емпіричного вивчення). Але оскільки державне управління – це не тільки набір інституційних структур, а це більш складний процес, то необхідно емпірично досліджувати менш формальні і помітні групи і обставини, які впливають на цей процес. А. Бентлі вважав, що більшість групових конфліктів вирішується не на рівні офіційного правління, за яким легко спостерігати, а в прихованому процесі суперництва, адаптації і регулювання, який відбувається всередині багаточисельних груп та підгруп.
В одних випадках конфлікти і суперечності між групами вирішуються мирно і досягнення рівноваги і компромісу фіксується офіційними інститутами („офіційними групами”), які виступають в якості арбітрів. В інших випадках, якщо ці „офіційні групи”, до яких відносяться не тільки законодавчі, виконавчі та адміністративні інститути, але також й армія, поліція, є достатньо сильними, вони можуть нав’язати врегулювання окремим конфліктуючим групам і цим підтримувати більш чи менш стабільну рівновагу. Стабільність же самих „офіційних груп” чи уряду, яка обумовлює стабільність державного управління в цілому, підкреслює А. Бентлі, залежить в першу чергу від їх здатності знаходити компромісні способи вирішення міжгрупових конфліктів і виступати в якості арбітра.
