Помітним кроком у вивченні конфлікту західною соціологією стали роботи німецького соціолога Георга Зиммеля (1858-1918). Автора опублікованої в 1908 р. “Соціології” по праву вважають основоположником функціональної теорії конфлікту. Згідно із Зиммелем, конфлікт — універсальне явище; більш того, цілком єдина і гармонійна група чи суспільство взагалі немислимі. Навіть якби вони існували, то, не маючи механізму саморозвитку і не піддаючись впливу імпульсів, що стимулюють зміни, вони виявилися б нежиттєздатними.
Важливе значення мають висновки Зиммеля про вплив конфлікту на внутрішню структуру групи. В екстремальних ситуаціях, наприклад у разі війни, підсилюється тенденція до централізації аж до встановлення деспотичного режиму. Виникнувши, централізована структура прагне до самозбереження і з цією метою схильна вишукувати нового супротивника для створення нових зовнішніх конфліктів. Внеском Зиммеля в теорію конфлікту є включення третьої сторони. Відносини в діаді допускають можливість лише прямолінійного конфлікту. З появою “третього” відкривається можливість для багатопланових відносин, усвідомлення розходжень, формування коаліцій, становлення групової солідарності, тобто можливість складної соціальної взаємодії. Таким чином, у період із другої половини XIX ст. і до початку XX ст. функціональні концепції визнавали соціальний конфлікт нормальним явищем суспільного буття, невід'ємною властивістю соціальних відносин. Конфліктам приділялася важлива позитивна роль у суспільному процесі. Загальним для розглянутих концепцій було те, що конфлікт аналізувався на макрорівні (клас, народ, держава).
