, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення сулу воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей.За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп. грошей "головщини" родині вбитого і стільки ж "вини" — великому князю. За убивство ж шляхтича холоп платив головою.
Ще однією принципово важливою нормою Статуту (п. 22 розд. І) стало визнання за правлячою елітою і міщанством (у тому числі й за постійними мешканцям Києва) звільнення від «плаченья и податку сереб-щизною званого». Вперше у кодифікованому юридичному документі Статут зрівнював права підданих Литовського князівства — українців, білорусів і литовців — з населенням корінних польських земель. Перший Статут юридично закріпив основи суспільного і державного ладу, а також правове становище станів і соціальних груп на основі систематизації і кодифікації попередніх узаконень і місцевого права. Як зведення феодальних законів, встановлених в інтересах і на вимогу панівного класу, Статут забезпечив феодалам захист їхніх особистих, майнових і частково політичних прав. Із його 13 розділів питанням підтвердження станових прав шляхти формально присвячений лише третій («О свободах шляхты»), але, по суті, цей аспект є наскрізною ідеєю усього кодексу. І якщо деякі сюжети, як, наприклад, гарантія недоторканності особи чи звільнення від грошових податків і тяглих повинностей, у попередніх привілеях стосувалися тільки нобілітету, тепер вони були поширені й на міщанство міст із магдебурзьким правом, що не міняло загального спрямування Статуту. Його вихідним принципом стало задеклароване вперше у 1492 р. і кодифіковане тут положення: «Простих людей над шляхту не маєм повишати, але усю шляхту заховати у их почтивости».Окрім станових прав, уже проголошених у попередніх законодавчих актах, Статут узаконив деякі прерогативи шляхти, які досі існували тільки на рівні звичаю. Зокрема, для осіб, які вислужили маєтки «під князями і панами», проголошувалося право вільного відходу від сеньйора «со всими статки», тобто з рухомим майном. Статут детальніше регламентував загальні принципи підсудності шляхти великокнязівським намісникам на місцях, порядок здійснення правосуддя над шляхтою і урядниками, затверджував систему судових штрафів, що підкреслювали високу порівняно з іншими соціальними групами вартість життя, майна і особи шляхтича, підносив роль шляхетської присяги як самодостатнього юридичного доказу у судовому спорі.Цілком новим сюжетом у русько-литовському феодальному законодавстві стала фіксація поняття шляхетської честі, що свідчить про дозрівання для цього суспільних підстав. Поняття «честь» вперше з’являється у Статуті, генетичне пов’язуючись, очевидно, з польською моделлю станової структури. Серед інших юридичних термінів, вживаних у Короні Польській для окреслення «нагани шляхетства» (тобто, його заперечення чи поставлення під сумнів), поширеними були поняття dehonestatio (позбавлення честі) та infamare (збезчестити). У Першому Литовському Статуті «честь» згадується декілька разів у різних контекстах: 1) у спорах про на¬клепи: «хто бы кому на честь приганил або о добрую славу»; 2) у визначенні норм поведінки шляхтича у військовому поході: феодал-землевласник, покинувши
передчасно похід, втрачає маєток, а безземельний шляхтич «честь свою тратит, якобы з битвы втек»; 3) у ствердженні невідповідності шляхетського титулу з особою шляхтича, замішаного у карних злочинах: «...таковий мает без
Литовський статут 1529 р. встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 р. великого князя Сигізмунда 11 Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь на державних землях, якщо їх власники не були феодально-службово залежними від великого князя чи магната. Перший Литовський статут вводив ряд обмежень для селян: їх заборонялося без дозволу панів купувати або брати землю у заставу.
Вирiзняється Стaтут з-пoмiж iншиx прaвничиx пaм’ятoк свoгo чaсу i тим, щo вiн впeршe, нa вiдмiну вiд пaртикулярниx привiлeїв бoярствa-шляxти чи мiщaн, aдрeсувaвся нe oкрeмoму стaнoвi суспiльствa, a всьoму зaгaлу, визнaчивши пoняття усьoгo пoспoльствa, тoбтo нaрoду
Статут 1529 р. за своїм змістом та структурою був 6лизьким до Руської Правди. Однак проіснував він не дуже довго. Оскільки його норми мало відповідали політичним та економічним потребам феодального суспільства, що розвивалося, вже у 1544 р. 6уло створено комісію для розробки нового Статуту.
