На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці ХІХ – на поч. ХХ століть домашнє ткацтво українців незважаючи на розвиток фабричної промисловості, явило собою установлений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. На поч. ХХ ст. Стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовну та паперову пряжу – сухозлітку. Вирощування тих чи інших прядильних культур залежно від природно – кліматичних умов. Так , на півночі (Волинське Полісся , а також у Карпатах сіяли переважно льон, але в цілому конопель. В деяких районах Поділля, Подніпров’я) вирощували обидві культури. Терміном сівби волокнистих рослин рідко у народних календарях вважався досить тривалий період – від Благовіщення (25 березня за старим стилем) до середини червня. Сіяти бажано було в повний місяць, після теплого рясного дощу. Льон та чоловічі стебла конопель ( плоскінь) збирали у серпні, жіночі стебла залишали дозрівати на насіння. Достиглі рослини в’язали у горстки та сушили на сонці. Насіння з головок льону та жіночих стебел коноплі били на терлиці , льон частіше ціпом . Після биття рослини вимочували у воді, м’яли і тіпали щоб позбавити волокно від терміття Остання процедура була биття на битниці щоб надати м’якості волокну, інколи били об дерево чи стовп а на завершення розчісували кожний жмут волокон (минання мичок). Для цього призначалися дерев’яний гребінь , що встромлявся у спеціальний отвір в ослоні чи припічку , або кругла загірна щітка з набитими в ній цвяхами (дряпалка), котру прив’язували до лави. Остаточно очищення волокна робили за допомогою чесальної щітки (пасічної) зі свинячої щетини за якістю. Для ткання високоякісного полотна призначалося найтонше й найдовше волокно – лукла, для скування хнови, ткання буденних тканин – микання тобто залишки які вибирали з чесальної щітки – йшов на виготовлення мішків, тканин суто господарського призначення. Готове до прядіння повісмо волокна знову накладали на гребінь або навивали на кужіль ( кужелю) . при прядінні вживали повселюдно веретено, а також механічну прядильну машину. За необхідністю частину ниток фарбували рослинними, тваринними та мінеральними барвниками. Потім нитки перемотували у клубки за допомогою витушки. Проте полотно виготовляли технікою полотняного переплетення – перемінним натискуванням на дві підніжки тобто у дві решітки. Залежно від призначення тканин кількість решіток на верстаті збільшувалася від чотирьох до восьми дня техніки стосовно переплетення ( винувате, прущасте, посичасте полотно), але могла досягати 20 і більше – для хлакардових тканин. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів – на вікна на кружки, на мамки, на пасочки, у сосонку, кісткою та ін. При виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу, наволочок , рушників, скатерок тощо використовувалась техніка перебірного переплетення ( забирання , вибором).У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступав над фоном. У західних регіонах було поширено так зване закладне ткацтво (килимове , у вічко, на носику), а на Батьківщині та Лемківщині – ворсове (клочками, кучерями).
