Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство. Українці - нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Населений займалося тут мотичним землеробством ще в епоху неоліту — VI—IV тис. до н. е. Сприятливі кліматичні умови: помірно холодна зима, літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, так і дощів; родючі ґрунти - переважно чорноземи - з великою місткістю поживних речовин; давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми народами все це зумовило досягнення українців у розвитку традиційної агротехніки, значну варіативність їхніх землеробських знарядь. Землеробство поділяється на три основні галузі: хліборобство, городництво та садівництво. За змістом і засобами діяльності у землеробстві виділяють дві основні складові: землеробську техніку (знаряддя праці), котра, як елемент продуктивних сил, є найбільш рухливою і чутливою частиною; агротехнічні знання - народний досвід, традиції та навички вирощування тих чи інших рослин. Важливим елементом агротехнічних знань, як і землеробської культури в цілому, є системи землеробства. В Україні було відомо кілька систем землеробства. Найбільш давньою, яка до початку XX ст. траплялася лише подекуди в Карпатах і на Поліссі, була вирубно-вогнева система. На обраній під посів у лісі ділянці ("підсіці") восени або взимку рубали ліс і кущі, залишаючи їх на місці. Навесні їх палили і після цього без оранки сіяли просо або льон. У наступні роки на підсіці висівали жито або інші зернові культури. Через три-чотири роки урожайність такого лану різко знижувалась і його залишали незасіяним — "відпочивати", "лежати". Вирубно-вогнева система характеризувалася вкрай низькою продуктивністю праці. Другою, також екстенсивною системою землеробства, що побутувала в Україні як пережиток, була залежна, або перелогова, система, більш поширена у степових районах. При перелозі після оранки цілини або земель, що "лежали" певний час необробленими, лан протягом кількох років засівали іерповими культурами: в перші два роки - просом або кукурудзою, на третій -яровою пшеницею або вівсом, після цього - житом та ін. Найбільш поширеною в українців була трипільна система землеробства, відома ще від часів Київської Русі. При трипіллі уся приданы для обробітку земля у тому чи іншому селі ділилася громадою на три частини. Одна і них відводилася під озимі культури, друга - під ярові, а третя залишалася на сезон незасіяною, "парувала", тобто відпочивала і використовувалася як ю лока - пасовисько для худоби. На ділянках, що відводилися під озимину та яровину, кожному домогосподарству належала певна частина. В наступному році толока засівалася озимими культурами, а на землях, що були під озиминою, сіяли ярові; рілля, що перебувала під яровими, залишалася як толока: отже, відбувалося певне чергування. Вирощували майже всі технічні культури – льон, коноплі. З 1-ї половини 19 ст. – соняшник, з 2-ї половини. Картопля впроваджувалася з двох боків – зі сходу та с заходу. Поширення з 20-го століття. З 20-го століття – помідори. Городні культури – цибуля, часник, огірки, капуста.
