Сфера діяльності громади як сукупності мешканців одного населеного пункту майже повністю будувалася на засадах звичаєвого права. За сукупністю узвичаєних норм, якими керувалася певна спільнота для задоволення своїх соціально-економічних і культурних потреб, в етнологічній науці закріпився термін "громадський побут". Громадські трудові звичаї в Україні відзначаються різноманітністю та варіативністю. Це зумовлено соціальною структурою господарства, зокрема поділом стану селянства на різні категорії (тяглі, піші, халупники), внаслідок чого виникала економічна потреба взаємодії і кооперації поміж різними селянськими, з одного боку, і селянськими та поміщицькими господарчими (економіями), з другого. Крім того, навіть у XIX ст., особливо в "старих українських регіонах", сільське господарство все ще перебувало на дуже відсталому рівні. На селі побутували різні типи трудових громадських звичаїв, які можна розбити на: — звичаї сусідської взаємодопомоги; — звичаї, базовані на праві користування і володіння. Звичаї сусідської взаємодопомоги передбачали рівнозначний/рівноправний обмін працею або послугами між двома (кількома) суб'єктами, коли обидва (всі) суб'єкти спільно почергово виконували (переважно ту саму) роботу спершу в господарстві одного, потім іншого і т. д. Так, відбування толоки в одного селянина (наприклад, відбудова хати після пожежі чи зруйнованої внаслідок стихійного лиха) не вимагало обов'язкового "відробітку" в кожного з учасників толоки, а лише у випадку виникнення подібної ситуації. Характерною ознакою "сусідських" звичаїв було те, що вони функціонували переважно у середовищі однорідних у майновому відношенні та рівноправних (з погляду юридичних відносин) осіб, на відміну від звичаїв щодо найму, котрі передбачали наявність двох нерівноцінних сторін, одна з яких тією чи іншою мірою залежала від іншої. П. Чубинський вважав, що явища спільної праці треба кваліфікувати не стільки економічними відносинами, скільки виявом сусідської симпатії та допомоги. Класичним прикладом землеробських громадсько-трудових звичаїв є "супряга " ("спряжка", "толока"), яку знали практично всі регіони України на всіх етапах аграрної історії. П. Чубинський подав такий опис «супряги» - щоб скласти плуг, треба три пари волів; господар, котрий мав дві пари підшуковував, у кого є третя. Домовившись між собою, селяни працюють тому, хто має дві пари, орють дві частини землі, а тому, хто має одну, - третю частину. Звичаї колективної взаємодопомоги побутували і в середовищі ремісників та промисловців. Так, серед пасічників існували "спайки" (Слобожанщина, Поділля), "братчини" (Полісся) — об'єднання односельців-пасічників, які почергово вели нагляд за вуликами, добуті щільники під час викачування меду розподілялися порівну або відповідно до внесеної пайки. Громадсько-трудові звичаї, базовані на праві користування і володіння, передбачали винайм одним суб'єктом землі, нерухомості, рухомості, робочої сили другого суб'єкта. В Україні здавна практикувалися економічні відносини, за якими один господар віддавав іншому рухоме або нерухоме майно В шмчасове користування чи володіння на певних умовах. Звичаї на праві користування вкладаються в досить просту схему: право користування надавалося: 1) за відробіток; 2) за платню: а) натуральну; б) грошову; в) натурально-грошову. Винайм робочої сили відбувався також іа натуральну, грошову, натурально-грошову оплату. Найчастіше в народній економічній стихії українського села XIX ст. застосовувалися комбіновані форми договірно-зобов'язальних моделей, в основі яких лежав принцип господарської доцільності. Найпоширенішими формами винайму земельних ділянок на один сільськогосподарський цикл були скіпщина та спольщина. Термін "спольщина" В народному термінологічному словничку мав значення винайму землі іа домовлену частку врожаю ("з часті", "з половини", "з полу"), те ж саме означало слово "скіпщина" ("з копи", "зі снопа"). Тобто скіпщина і спольщина означали оренду земельної ділянки за оброчною формою розрахунків. Церковне життя сільської громади мало дві форми: 1) що стосувалася всіх мирян певної парафії (їхня участь у щонедільних службах Божих, святкових Богослужіннях); 2) церковні братства та сестринства. В останньому випадку передбачалося, що група особливо свідомих мирян опікується справами церкви і церковного життя. Причому в селі могло бути тільки чоловіче або парубоче братство, а могли бути братства чи сестринства різних вікових груп.
