Найдавніші й досить важливі для дохристиянської релігійної системи міфологічні істоти — русалки. В них персоніфікувалась ідея родючості, а святкування на їхню честь і дотримання всіх табу мали сприяти гарному урожаю. З часом під впливом християнських уявлень вони почали сприйматися як істоти, пов'язані з нечистою силою, змінилося і ставлення до них.їх почали боятися і система заборон, що була вироблена в пору язичництва, автоматично перейшла у культуру християнської епохики пов'язувалася вона не з аграрними функціями русалок, я і їхніми шкідницькими діями, і тому в народній уяві їх часом ставили в однії ряд і відьмами, упирями тощо. В українській традиції русалки мали такі локальні назви: росалки, мавки, нявки, лоскотарки. У різних місцевостях існують певні стереотипи русалок. Скажімо, якщо в якомусь регіоні чи місцевості переважає переконання, що русалки - це діти, які вмерли нехрещеними, то й образ русалки постає тут у вигляді малої дитини, яка вибігає на "середохресну" дорогу, тобто на перехрестя. З таким стереотипом пов'язаний звичай "хрестити русалок", "хрестити потерчат" почувши на Русальному тижні якийсь дивний звук птаха, люди ідентифікували його як голос дитини, що померла нехрещеною. Тому треба охрестити цю істоту, промовивши: "Хреститеся, русалки, Христом, водою свяченою і вогнем, перед вами свічка світить перед небесами, засвітіться нехрещені так і ви перед Божими силами". Найчастіше ж в Україні про русалок говорили як про молодих дівчат, котрі з розпущеними косами (інколи у вінках) святкують свій тиждень: роблять гойдалки, сплівши дві берези докупи, гойдаються, регочуть, плескають по воді, співають. Часом вони сидять на деревах голі і просять у перехожих шматок полотна або ж сорочку. Основна функція русалок — залоскочувати людей. Рекомендувалося на Русальному тижні обов'язково мати при собі любисток, полин або татарське зілля, бо їх бояться русалки. Якщо в цей день зустрінеться русалка і спитає: "Полин чи м'ята?", — треба відповідати: "Полин". Тоді вона відмовить "Іди в долинь" або "Згинь". А як скажеш: "М'ята", — русалка відразу ж: "Це тобі й хата", — і залоскоче до смерті. Залишки легенд про цих міфологічних істот існують у Карпатах і досі, так само як про блуда, який водить по колу в лісі. А от обрядів щодо них немає. Серед чоловічих персонажів нижчої міфології найпопулярнішими був чорт. Його ще називали біс, диявол, дідько, щезник, він, той, злий, сатана. Як бачимо, серед назв чорта є евфемістичні, оскільки вважалося, що не можна вимовляти саме це слово, бо він одразу з'явиться і почне пакостити. Чорт — це такий собі чоловічок, який робить пакості людям і підбурює їх чинити так само. Він навертається на очі у вигляді "панича" часом маленького зросту, часом худорлявий і високий), інколи в капелюсі. Коли уважніше глянути, у нього можна побачити пазурі на пальцях, копита, ріжки. Чорт любить знущатися, піджартовувати над людьми, для чого перетворюється на різних тварин (баранця, чорного півня, кота, качура) або набуває образу людини, часто коханої. Чорт як представник нижчої міфології живе серед людей, має тісні стосунки з ними. В народі існує дуже багато оповідань на тему зустрічі з чортом. Люди намагалися уникнути такої зустрічі, а якщо вже зустрілися швидше втекти. Особливо часто він з'являється біля ковалів, мірошників, розкриваючи секрети ремесла. Похідними і різновидами чорта є домовик, польовик, очеретяник, водяний. За народною легендою, "якось найстарший чорт надумав порівнятися з Богом. Для цього він наказав будувати чортам високу башту. Коли була скінчена башта, всі чорти зібрались в залі, щоб помилуватися своїми роботами, але Бог зруйнував цю будову, і чорти летіли звідтіля сорок днів і сорок ночей. І котрий куди падав, там знаходитися і дотепер, отримавши від того місця, в яке упав, свою назву: котрий упав у воду "водяник", у ліс - "лісовик", у болото - "болотяник", на поле - "польовий", І очерет — "очеретяник" і т. д." Про лісовика свідчень в українському фольклорі, на відміну від російського, дуже мало — в основному з Карпатського. Існувала в народі також віра в перелесника, що з'являється у вигляді коханої людини, яка померла; в скарбника, що живе у людини, яка продала йому душу, збагачує її, і ніхто нічого не може вкрасти у такої людини, але на неї чекає страшна смерть. Названі вище міфологічні образи усвідомлювалися переважно як фольклорні персонажі. А от щодо вовкулак, відьом, упирів існували інші переконання. Це були не лише міфологічні істоти (персонажі оповідок, народних переказів, казок), а й "реальні" особи, які вдавалися (на думку односельчан) до таємної шкідницької магії або ж вампіризму. В кожному селі обов'язково була своя відьма - жінка, яка вступила в спілку з дияволом або іншою нечистою силою. За українськими народними уявленнями, відьми бувають уроджені й навчені, причому небезпечнішими є якраз навчені, які свідомо ідуть на зговір з нечистою силою, а от "прирождена відьма не така злюща, як учена. Вона тільки обороняється од нечистої сили, а сама нікому зла не діє". Відьмам притаманні певні ознаки (хвіст, який має здатність ховатися, обличчя в плямах, чорна смужка волосся на спині тощо). Найчастіше українські відьми обмежуються доїнням чужих корів. Вони можуть обертатися на тварин (котів, собак, ворон), а покалічивши цю тварину, ви калічите відьму. Відьма тяжко помирає, ревучи, як віл.
