Шлюб та шлюбні відносини характеризувалися певними особливостями. У XIX ст. в українському селі існували такі основні форми укладення шлюбу: за домовленістю між батьками; за домовленістю між молодими. Перша форма в усе ще патріархальному середовищі була нормою, а друга — винятком. Для XIX ст., принаймні його першої половини (до відміни кріпосництва, в умовах домініального, або так званого панського права), характерна була ще й третя форма укладення шлюбу — за рішенням землевласника. Укладення шлюбу за домовленістю між батьками мало в українському патріархальному середовищі два варіанти: за згодою молодих (тобто коли вибір партнера і укладення шлюбної угоди здійснювалися батьками, а молодих лише питали згоди на шлюб) і за ініціативою молодих (коли молоді самі обирали собі пару і повідомляли батьків, а ті вже укладали між собою шлюбну угоду). За спостереженнями дослідників XIX ст., в Україні батьки чи не найбільше, порівняно з усією територією Росії, прислухалися до бажання своїх дітей. Наскільки поважалися права батьків, настільки ж поважалися і права дітей на шлюб: якщо не було згоди дітей, батьки не мали права приневолювати їх до шлюбу. В Україні перешкоджання закоханим взяти шлюб щонайменше засуджувалося, а часом вважалося навіть гріхом. Укладення шлюбу за домовленістю між молодими передбачало або одруження самостійних у господарчому плані осіб (вдови чи вдівця), або таємне одруження всупереч волі батьків. Останній вид укладення шлюбу не був поширеним. Самовільне одруження каралося певними санкціями з боку батьків: позбавленням спадщини, приданого, позбавленням батьківського благословення. Третій варіант укладення шлюбної угоди "домініальний". В таких випадках поміщики мали укладати між собою угоду на обмін, і лише після цього можна було селянам одружуватися. Умовами взяття шлюбу, за звичаєм, були: певний вік молодих; відсутність між ними спорідненості (кровного і свояцтва). Ці дві умови цілком відповідали нормам церковного шлюбного права та офіційного права. Інша річ, який саме вік вважався шлюбним. Так, за законом Російської імперії шлюби не допускалися, якщо женихові було менше 18, а нареченій — менше 16 років. Народна ж традиція схвалювала ранні шлюби. Як уже наголошувалося, вік у народній традиції визначався не за роками, а за фізичними даними особи, враховувалася передусім статева зрілість. Дівчина, якій було більше 20 років, уважалася вже "застарілою" для шлюбу. Батьки нерідко намагалися віддати доньку раніше заміж, "щоб не набігала чого, щоб дурнички якої не ухватила". Щодо парубків, то орієнтиром була не лише статева зрілість, а й, зважаючи на подільність сімей, потенційна спроможність молодого чоловіка вести господарство самостійно. Що стосується спорідненості, то закон не допускав шлюбів у ступенях спорідненості і свояцтва, заборонених церковним правом: між кровними родичами прямої лінії, бічної ліній (до четвертого ступеня включно), між двоюрідними родичами (також до четвертого ступеня включно). Шлюб у п'ятому, шостому і сьомому ступенях двоюрідної спорідненості допускався лише з дозволу єпархіального начальства. Перешкодою для шлюбу була, за церковним правом, і духовна спорідненість як поміж хрещеними батьками і похресниками, так і між кумами. У селянському побуті також уникали шлюбів з родичами, оскільки селяни були переконані, що такі шлюби нещасливі. В селі усі ці умови контролювалися місцевим священиком, який повинен був за метричними книгами з'ясувати точний вік молодого (молодої) і відсутність між ними спорідненості. Шлюбна угода укладалася поетапно, за структурою вона кількарівнева або кількаступінчаста, побудована за принципом ієрархічності. Кожен наступний рівень не лише закріплював угоду, укладену на попередньому рівні, а й піднімав її в статусі, в т.ч. юридичному, на вищий щабель. 1 етап пов'язаний з домовленістю між молодими про наміри взяти шлюб, це було тією базою, на основі якої складалися подальші до говірно-зобов'язальні відносини. Ця домовленість мала значною мірою вирішальне значення, проте аж ніяк не юридичне. Молоді давали одне одно му "слово", "присягали" або "умовлялися" тощо. Другий етап шлюбно-весільної угоди відповідав такій структурній час нині весільного обряду, як "сватання" з усіма його підрозділами: "розвідини"вивідки", "змовини", "заручини", "оглядини", "торочини" і т. д. Лише на третьому етапі — вінчально-весільного комплексу — відбувається скріплення угоди про шлюб, що була укладена в передвесільному циклі весняної обрядовості: шлюб визнається громадою (весільний обряд), у тому числі молодіжною, і церквою (вінчання). Всередині весільно-вінчального обрядового комплексу є обрядодії більш значні в юридичному відношенні і менш значні. При тому, що головною санкціонуючою обрядодією був посад молодих (за звичаєм) і вінчання (за церковним правом), однак угода вступає в дію і того моменту, коли молода (з усім своїм приданим) переїжджає до молодого. Отже, договірно-зобов'язальний шлюбний комплекс мав таку структуру: — угода про шлюб і вироблення взаємних зобов'язань, пов'язаних з май бутнім шлюбом (придане; умови, на які іде наречена в нову сім'ю); — угода про весілля; — взаємні зобов'язання між батьками та родинами молодих щодо він par, подарунків тощо; — угода зі священиком про вінчання; — угода з людьми, яких наймають на весілля (куховарки, музики)
