У квітні 1906 року Міністерство закордонних справ очолив О. П. Ізвольський. Відставка В. Н. Ламздорфа повинна була заспокоїти громадську думку, що знаходилося під враженням катастрофічних невдач далекосхідної політики. Ізвольський добре розумів істотні недоліки в роботі його відомства і бачив необхідність серйозних перетворень. Майже відразу ж після приходу в міністерство їм була створена спеціальна комісія, завданням якої було підготувати проект реформи.
В області зовнішньої політики Ізвольський належав до французької орієнтації і підштовхував Росію до союзу з Англією. За його участі були укладені:
- Англо-російська угода 1907 року (Петербурзька угода) — розмежувала сфери впливу Російської імперії та Великої Британії в Азії, поклала край «Великій Грі» в Азії й завершила формування Антанти. Російська імперія визнавала протекторат Великої Британії над Еміратом Афганістан й погоджувалась не входити у прямі відносини з афганським еміром. Обидві сторони визнали Тибет частиною Китаю та відмовились від спроб встановлення контролю над ним.
Персія поділялась на три сфери впливу: російську на півночі, англійську на півдні та нейтральну в центрі країни.
- Російсько-японська угода 1907 – домовилися підтримувати "статус-кво" на Далекому Сході. Північна Маньчжурія і Зовнішня Монголія визнавалися сферою впливу Росії, а Південна Маньчжурія і Корея - Японії.
Ці угоди, пом'якшивши російсько-англійське суперництво в Азії, стали важливим етапом у процесі формування антинімецької коаліції. Їх значення було тим більш велике, що переговори між Росією, з одного боку, і Німеччиною і Австро-Угорщиною - з іншого, що проходили в 1906-1907 рр.. в рамках реалізації програми Ізвольського, не дали будь-яких результатів і не привели до врегулювання спірних питань.
Зростанню антинімецьких і антиавстрійських настроїв в Росії великою мірою сприяли події боснійського кризи, якій передувала домовленість, досягнута 16 вересня 1908 в Бухлау (Австро-Угорщина) між міністрами закордонних справ Росії (О. П. Ізвольський) та Австро-Угорщини (А. Еренталь), на основі якої царський уряд обіцяв не заперечувати проти анексії Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини в обмін на підтримку висунутого Росією плану відкриття чорноморських проток для проходу російських військових кораблів.
Однак Англія і Франція не підтримали домагань царської дипломатії. Спроба Ізвольського вирішити проблему проток зазнала краху, що називають «дипломатичною Цусімою» Ізвольського. Австро-Угорщина тим часом оголосила про анексію Боснії і Герцеговини, а Німеччина направила в березні 1909 р. Росії ультиматум, вимагаючи визнання цього акту.
Незважаючи на особисту підтримку Миколи II, «тяжка поразка політики пана Ізвольського» (за висловом П. М. Мілюкова) призвело до поступової заміни всіх керівників міністерства. Уже в травні 1909 року довірена особа і товариш міністра Микола Чариков був призначений на пост посла в Константинополі, а на його місце прийшов Сергій Сазонов, родич Столипіна і людина, виключно близька до нього. Через півтора року Сазонов і зовсім замінив Ізвольського на посаді міністра.
