Головною передумовою російсько-турецької війни 1877-1878 рр. стали антитурецькі повстання у Боснії та Герцеговині (1875 р.) та в Болгарії (1876 р.), що викликали у Росії широкий громадський рух на підтримку слов´янських народів. За таких обставин Росія не могла не стати на захист повсталих. З метою вирішення проблем Західних Балкан і для встановлення миру між Сербією, Чорногорією і Османською імперією, бажаючи зменшити вплив Росії на національно визвольний рух народів Балканського півострова Великобританія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина та Італія скликають у м. Константинополь міжнародну конференцію. За результатами її роботи було сформовано план урегулювання Східного питання, проте султан Абдул-Хамид II відмовився прийняти його. Ігнорування турками об´єднаної волі європейських держав дало Росії можливість забезпечити нейтралітет європейських держав у майбутній війні з Туреччиною. Уклавши на початку 1877 р. з Австро-Угорщиною угоду про нейтралітет та з Румунією про пропуск російських військ через її територію, Росія зробила останню спробу вирішити питання мирним шляхом і запропонувала новий проект реформ для балканських народів. Проте султан відкинув його.
Бойові дії.
Як результат, 12 квітня 1877 р. Росія оголосила війну Туреччині. На початок червня на лівому березі Дунаю зосередилися російські війська (185 тис. осіб) під командуванням великого князя Миколи Миколайовича, маючи головні сили в районі Зимниці. А на Кавказі армія під командуванням великого князя Михайла Миколайовича (100 тис. чол.); кавказькій армії у цій війні відводилась допоміжна роль – відволікти значну кількість військ з Балканського фронту.
Головні сили турецької армії під командуванням Абдул-Керім-Надір-паші розташовувалися на балканському театрі бойових дій і складали близько 200 тис. чол.; на Кавказі – армія Мухтар-паші, близько 90 тис. чол. Активна підтримка російської армії народами Балкан та Закавказзя зміцнювала моральний дух російських військ, у складі яких діяли болгарське ополчення, вірменська і грузинська міліція. Фактично одразу після переправи через р. Дунай Нижньодунайський загін російських військ зайняв Північну Добруджу. В ніч на 15 червня російські війська під командуванням генерала М. І. Драгомирова форсували Дунай в районі Зимниці, а потім тут переправились головні сили армії, але їх виявилося недостатньо для рішучого наступу через Балканський хребет. Для цього було виділено лише Передовий загін генерала І. В. Гурка (12 тис. чол.). Для забезпечення флангів були створені 45-тисячний Східний та 35-тисячний Західний загони. Інші сили перебували у Добруджі, на лівобережжі Дунаю або на підході. Передовий загін розбив армію Реуф-паші та звільнив м. Тирново і згодом встановив контроль над трьома гірськими перевалами Старої Платини, звільнив болгарські міста Казанлик, Нову та Стару Загори, Калофер.
Фактично шлях на Константинополь було відкрито, але для повномасштабного наступу не вистачало сил. Для стримання переможного наступу російських військ з Албанії перекидається 20-тисячний корпус Сулеймана-паші. Після запеклого бою поблизу Ескі-Загри, в якому відзначилися болгарські ополченці, Передовий загін відійшов до Шипки, де ціною великих втрат зумів відбити наступ та утримати перевал. Російські війська на Балканах перейшли до оборони. Західний загін оволодів Нікополем, але не встиг зайняти Плевну, куди з Видина підійшов 15-тисячний корпус Османа-паші. Погано підготовлені штурми Плевни призвели до значних людських втрат і скінчилися повною невдачею. Російські війська змушені були перейти до облоги Плевни, яка закінчилася 28 листопада капітуляцією її гарнізону. Провівши перегрупування військ та отримавши додаткові сили російські військ розпочинають повномасштабний наступ по всьому фронту. Одночасно розпочала військові дії і сербська армія. Західний загін генерала Скобелева, перейшовши Балкани, 23 грудня 1877 р. займає Софію. В той же день розпочав наступ Південний загін генерала Ф. Ф. Радецького і в битві при Шейново 27-28 грудня оточили та взяли у полон 30-тис. армію Вессель-паші. 3-5 січня 1878 р. у битві поблизу Пловдиву було розбито армію Сулейман-паші. 8 січня фактично без бою російські війська займають Адріанополь, куди зі своєю ставкою переїжджає імператор Олександр ІІ. Розуміючи невідворотність поразки султан Абдул-Хамид II направив 9 січня уповноважених представників з проханням розпочати мирні переговори.
Мирний договір та його наслідки.
Відповідно до інтересів Російської держави Туреччині було висунуто наступні умови: надання автономії Болгарії, Боснії та Герцеговині, незалежність для Румунії та Сербії, сплата контрибуції Росії і Румунії. Турецькі парламентарі спробували опротестувати та пом´якшити умови перемир´я, проте Олександр ІІ відкинув їх пропозиції. За результатами переговорів у містечку Сан-Стефан 19 лютого 1878 р. між Росією і Туреччиною було підписано мирний договір на умовах запропонованих Росією, що, фактично, означало крах Османської імперії. Програш Османської Порти у війні та підписання Сан-Стефанського мирного договору не влаштовувало Великобританію та Австро-Угорщину, які виступили проти посилення позицій Росії на Балканах, проти національного визволення слов´янських народів Балканського півострова, особливо проти утворення великої слов´янської держави – Болгарії. Під загрозою нової війни Росія погодилася переглянути умови Сан-Стефанського мирного договору з усіма заінтересованими сторонами. У роботі Берлінського конгресу (13 червня – 13 липня 1878 р.) взяли участь представники Росії, Великобританії, Австро-Угорщини, Німеччини. Були присутні також делегації Франції, Італії та Туреччини. Підсумком конгресу стало підписання Берлінського трактату, за яким Болгарію було поділено на три частини, Фракія та Албанія залишались за Туреччиною, визнана незалежність Чорногорії, Сербії та Румунії. Незважаючи на перегляд умов Сан-Стефанського мирного договору війна мала велике значення для звільнення народів Балкан від турецької неволі ярма та завоювання ними незалежності. Росія повернула південну частину Бессарабії, втрачену після Кримської війни, і приєднала Карську область.
