Опозиційний рух в країні представляли ліберально-налаштовані письменники, вчені, лікарі, вчителі, журналісти, земські діячі. Ліберальна опозиція виступала проти адміністративного свавілля, вимагала "удосконалення" державного ладу (введення гласності, представницького правління, навіть конституції), але вона боялася соціальних потрясінь, вважала, що дозволити насущні соціальні і політичні проблеми необхідно зверху, мирним шляхом. Ліберально-опозиційні настрої і вимоги знайшли своє вираження в періодичних виданнях - газетах "Голос" і "Земство", журналах "Вісник Європи", "Юридичний вісник" і "Російська думка".
У ліберально-опозиційний рух 60-70-х рр. Значне місце займали слов'янофіли. Пізніші дослідження спростовують сформовані раніше уявлення про те, що після реформи 1861 р настав період занепаду і розпаду слов'янофільства, перетворення його в виключно реакційний напрямок. Насправді саме в пореформений час активізувалася ліберально-опозиційна діяльність слов'янофілів, спрямована на вирішення завдань, поставленних процесами соціально-економічного розвитку Росії.
На арену суспільно-політичного життя Росії в той час висунулися такі слов'янофіли, як В.А. Черкаський, А.І. Кошелев, Ю.Ф. Самарін, які брали активну участь в підготовці і про веденні селянської та інших реформ 60-70-х років. У пореформений період широко розгорнулася діяльність публіциста і журналіста видавця І.С. Аксакова, редактора газет "День", "Москва", "Москвич", "Русь", які неодноразово зазнавали цензурних переслідувань.
У пореформену епоху подальший розвиток отримала слов'янофільської ідея скликання всестанового законодорадчого за царя Земського собору, як виразника "громадської думки". У слов'янофільському плані Земський собор повинен, не обмежуючи самодержавної влади царя, з'явитися інструментом "єднання царя з народом" і гарантом від революційних потрясінь. Але захист слов'янофілами самодержавства як політичного інституту цілком поєднувалася у них з гострою критикою російських монархів і їх політичних режимів. Слов'янофіли не заперечували можливість і бажаність введення конституції в Росії, але вказували, що в даний момент Росія до неї ще не готова.
На рубежі 70-80-х років пожвавився земський ліберально-опозиційний рух. Він проявилося переважно в нелегальних зборах земцев з метою вироблення своїх вимог, які в вірнопідданською формі викладалися у вигляді "адрес", "записок" та інших клопотань і петицій царю. У цих записках, петицій тощо говорилось про відданість престолу, але разом з тим виражалися прохання дозволити проведення земських з'їздів з питань "місцевих користей і потреб", заявлялося про необхідність "увінчання будівлі земського самоврядування" шляхом скликання загальноросійського земського органу у вигляді "Земського собору ", висувалися вимоги поповнити Державну раду виборними від земцев. Так, земці Тверської губернії в записці, поданої в 1879 р Олександру II, просили дарувати Росії самоврядування, "недоторканність прав особистості, незалежність суду, свободу друку".
1 квітня 1879 в Москві під головуванням професора Московського університету М.М. Ковалевського зібрався нелегальний з'їзд представників голосних Чернігівського і Тверського земств, а також деяких професорів Московського і Київського університетів. Він прийняв рішення "організувати на місцях поширення конституційних ідей" і пред'явити уряду конституційні вимоги. Оскільки в Росії вести пропаганду конституційних ідей в підцензурної друку було неможливо брошури з цим вимогами видавалися за кордоном.
Події 1 березня 1881 р(Олександр 2 убитий у Петербурзі народовольцем І. Гриневицьким.) викликали нову адресну кампанію ліберальних земців. В їх адреси до Олександра III з обуренням говорилося про дії революціонерів, виражалися повна лояльність до уряду і крайня помірність вимог. Тепер земці вже не вимагали проведення подальших реформ, обмежуючись клопотаннями про допущення їх в урядові комітети і комісії для вирішення адміністративно-господарських питань.
