Східне питання охоплювало політику великих держав у Передній Азії, головно у межах Туреччини (до Першої світової війни).
У зв'язку з проявами ознак занепаду Османської імперії, у правлячих колах європейських країн виникло бажання реалізувати проекти її поділу. Починаючи від другої половини 18 ст. і протягом усього 19-го відбувалася, обумовлена економічними суперечностями, боротьба двох систем: російської, що вимагала негайного поділу Туреччини, й англо-французької, що протидіяла утвердженню російського імперіалізму у Константинополі і протоках, а також на Балканах.
Східне питання стало на порядок денний коли Російська імперія, після поділу Польщі (1772), знищивши Запорозьку Січ (1775) та загарбавши Вольності Війська Запорозького, а також більшу частину Кавказу та Крим (1774), утвердилась на північному узбережжі Чорного моря. Потреба розвитку вивезення хліба висунула питання оволодіння чорноморськими протоками для безперешкодного доступу до Середземного моря. Росії вдалося відібрати у Туреччини Бессарабію (1812), після чого вона почала настирливо втручатися у справи Туреччини під приводом «захисту її християнських підданих». При Миколі I вимагала звільнення їх (у Греції), або ж надання їм незалежності зі збереженням васальних з Туреччиною стосунків (для Сербії, Дунайських князівств — Молдавії та Волощини, тобто майбутньої Румунії). У такий спосіб Росія розраховувала зробити залежними від себе «звільнені» країни.
Політика поширення російського впливу на Туреччину та протидія їй західних держав,— Англії і Франції,— призвели до Кримської війни та поразки у ній Росії, втрати нею можливості утримувати військовий флот у Чорному морі (до 1871)
Перший період історії Східного питання охоплює час від 2-ї половини 18 ст. до Кримської війни 1853—1856 рр. Характеризується, головним чином, зростаючою роллю Росії на Близькому Сході. В результаті війн з Туреччиною 1768—1774, 1787—1792, 1806—1812, 1828—1829 Росія закріпила за собою Південну Україну, Крим, Бессарабію, частину Кавказу і міцно утвердилася на берегах Чорного моря, а також виборола право проходу через Босфор і Дарданелли для свого торгового флоту відповідно до Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. і військових кораблів відповідно до російсько-турецьких союзних договорів 1799 та 1805 рр.
Росі́йсько-туре́цька війна́ 1806—1812 була викликана реваншистською політикою Османської імперії, яка розраховувала на відволікання сил Російської імперії війнами проти Французької імперії (1805—1807) та Персії (1804—1813).
18 (30 грудня) Османська імперія оголосила війну Російській імперії. У лютому 1807 року російська ескадра віце-адмірала Д. М. Сенявіна, що перебувала поблизу острова Корфу, почала військові дії і у червні в Афонській битві 1807 розбила османський флот. На Дунаї османські війська зазнали ряд поразок і відійшли за Дунай.
Після укладання Тільзитського миру 1807 р. між Францією та Російською імперією Наполеон, відповідно до умов договору, виступив посередником в укладанні миру між Російською імперією та Османською імперією. У серпні 1807 було укладено перемир'я, що тривало до березня 1809.
Восени 1809 р. 80-тисячна російська армія під командуванням фельдмаршала О. О. Прозоровського (з серпня 1809 р. генерала П. І. Багратіона) почала дії проти османських фортець, заволоділа містами Ісакча, Тульча, Бабадаг, Мачін, Ізмаїл, Браїлів та облложила Силістрію, але у жовтні була змушена зняти облогу, внаслідок руху до Силістрії 50-тисячної османської армії.
У лютому 1810 р. головнокомандувачем російської Дунайської армії був призначений генерал-лейтенант М. М. Каменський. У травні російська армія переправилася через Дунай і захопила фортеці Пазарджик, Силістрія та Разград, а в червні обложила Шумлу.
Штурм Рущука (Русе) у липні закінчився невдачею. Османський головнокомандувач Юсуф-паша спробував розбити російські війська під Рущуком, але зазнав поразки поблизу Батіне (у серпні), а Рущук і Джурджу капітулювали.
На початку 1811 р. Дунайська армія була послаблена перекиданням частини військ на західний кордон. Призначений у березні 1811 головнокомандувачем генерал М. І. Кутузов зосередив численні сили (45 тис. осіб) на основних напрямках. У червні 60-тисячна армія Ахмет-паші почала наступ на Рущук, але Кутузов, маючи всього 15 тис. осіб, відбив удар супротивника, а потім відвів війська за Дунай.
Наприкінці квітня Ахмет-паша переплив через Дунай і зосередив 35 тис. осіб на лівому березі. У жовтні російська 10-тисячний корпус переплив західніше Рущука на правий берег Дунаю. Головні сили османів, що знаходилися на лівому березі, виявилися оточеними в районі Слобозії і капітулювали 23 листопада (5 грудня).
У жовтні були розпочаті мирні переговори, що завершилися завдяки дипломатичному мистецтву Кутузова підписанням 16 (28 травня) Бухарестського мирного договору 1812, який зафіксував приєднання до Росії Бессарабії.
