Філософська антропологія - це розділ філософії, в якому вивчається людина, його відмінність від інших живих істот, його місце в універсумі, особливості і сенс його існування та світосприйняття.
У якості самостійного розділу філософська антропологія сформувалася лише у XVIII ст., Проте зясування сутнісних особливостей людини - це провідне завдання всякого філософствування. На відміну від культурної антропології, зайнятої вивченням способу життя і свідомості людей конкретних культур, філософська антропологія фіксує свою увагу на основних рисах людини як роду. У той же час вона може містити в собі і включає вивчення людини як індивідуальності, як субєкта унікальних переживань (екзистенційні проблеми).
Філософська антропологія прагне зрозуміти:
• становище людини в світі, яке місце він займає в ієрархії істот і речей: Чи є людина випадковою обмовкою бездушною природи або «сином божим»? Он-тільки маленький частковий фрагмент світобудови або він - мікрокосм, дзеркало світу як цілого?
• природу і сутність людини: Чим він відрізняється від тварин?
• в якій мірі людина вільна? Які види необхідності панують над нами і чи можемо ми подолати їх?
• людина - розумна істота або ж істота, кероване потягами й пристрастями? Які можливості розуму і яка міра несвідомого впливу на наше мислення й поведінку?
• що таке смерть, як людина має ставитися до неї?
• у чому сенс життя? Чи є у кожного з нас конкретний призначення і як можна «стати собою»?
• який реальний місце займають в людському житті любов, мужність та інші найважливіші духовні цінності?
Це далеко не всі питання, що їх ставить філософська антропологія, і треба сказати, на жоден з них не має остаточного і вичерпної відповіді. Люди кожної нової епохи дають свої відповіді, наново осмислюючи своє власне становище у світі.
Античні мислителі виходили з того, що Космос - світовий порядок - це жива тілесне ціле, а людина - мікрокосм, маленька модель єдиної одушевленої всесвіту, у своїх проявах підлеглий вищому початку - долі. У той же час вони прагнули зрозуміти ті розбіжності, які є між людиною та іншими живими істотами. Арістотель, наприклад, вважав, що людина - це істота політичне та моральне ...
У епоху середньовіччя панувало уявлення про те, що у витоків історії стоїть єдиний Бог-творець, який створив світ з нічого. Людина створена за образом і подобою Божою, він, як і творець, наділена свободою волі. Однак людина гріховний, тому що чинив опір волі творця. Фома Аквінський, наприклад, поміщає людини між світом тварин і ангелами
З епохи Відродження в європейській культурі стверджується антропоцентризм. Він панує у філософії, на думку багатьох мислителів, і по сьогоднішній день. Антропоцентризм виходить з того, що на весь світ ми дивимося лише через призму власне людських потреб та інтересів. Антропоцентризм підносить людину, але він може спричинити субєктивізмом, практичної та пізнавальної самозамкнутостью.
В даний час на базі синтезу сучасної науки і стародавніх вчень народжується новий - холістичний підхід до розуміння місця людини у світі. Він на новому рівні розглядає людський рід як органічну частку єдиного живого одушевленого Космосу.
Cучасна філософська антропологія виникла у 20-ті роки XX століття. її основоположником традиційно вважають М. Шелера. Визнаючи людину як істоту духовну, Шелер пропонує одночасно розглядати і всю систему умов, які здійснюють вплив на її формування. Водночас Шелер був творцем аксіології - філософської теорії цінностей. Його дослідження людини відходять від традиційних принципів. Завдання філософської антропології — показати, як із основної структури людського буття випливають усі звершення та справи людини: мова, совість, знаряддя, ідеї, релігія, наука, соціальність тощо. Плеснер розглядає людину як вічний потік самоудосконалень. Вона повинна вивчатися як об'єкт і суб'єкт свого життя.
Найсуттєвіша особливість людини, згідно з філософсько-антропологічним уявленням, полягає в здатності ставитися до іншого буття (іншої людини) як такого, що має самостійну реальність, значущість. Так, ставлення до природи як самої по собі значущої і цікавої, а не з точки зору безпосередньо-практичних завдань життєвідтворення, надає діяльності людини характеру безкорисливості і самоцілісності. Тут - витоки людської духовності.
