Мала 4 етапи розвитку:
Досократівський 7-5 ст. до н.е.
Для греків природа не створ. богами – самі боги становлять част. прир. Люд. споконвічно пов’язана з природою. Людський розум звільнений від влади богів, тому в своєму житті спираються на доводи розуму. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей, тобто з філософського осмислення природи. У грецькій мові слово "природа" звучить як "фізис", тому таку філософію називали фізичною, а філософів цього періоду - фізиками. Вони інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті.
Іонійська шк., мілетська шк. – Фалес, Анаксимандр, Анаксимен. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають усі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, що існує завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначений початок, який він назвав "апейрон", Анаксімен взяв за першооснову повітря.
Елейська шк. – Парменід, Ксенофан, Зенон – 5 ст. до н.е. Основу світу вбачали в неконкретному: не в речовині, а в початку, який позначається поняттям "буття". Парменід поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Проблему руху прагнув вирішити Зенон. Він висуває свої знамениті апорії (від гр. – трудність, безвихідне становище): "Дихотомія", "Ахілл", "Стріла" та ін.
Шк. Геракліта (Зефеса). Основні філософські принципи мілетської школи були розвинуті Гераклітом. Він убачав першооснову світу у вогні. Все виникає з вогню і у вогонь перетворюється.
Афінська гр. шк. – Піфагор, піфагорійці. Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення - число. Воно володіє речами, моральними і духовними якостями. "Земний порядок має відповідати небесному". Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця - основа всього, лінії створює двійка, поверхні - трійка, а тіла - четвірка. Числа виступають як самостійні сутності.
Шк. Атомізму – Демокріт, Левкіпп. Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважав, що об'єктивно існують атоми і пустота. Безкінечна кількість атомів наповнює безкінечний простір – пустоту. Атоми повні, непроникні. Неможливо, щоб в одному і тому самому місті існували два тіла, два атоми. Атоми незмінні, постійні, вічні. Вони рухаються в пустоті, з'єднуються між собою й утворюють безкінечну кількість світів. Оточуючий нас світ – це не що інше як народження та смерть безкінечних світів, що складаються з атомів. Атоми відрізняються один від одного за формою, величиною, порядком і положенням.З атомів складається і душа. Після смерті тіла атоми душі розпадаються, тому душа є смертною.
Софісти (IIпол. 5 ст.) – Протагор, Гіппій. Вихідний принцип софістів, сформульований Протагором, означав: "Людина - міра всіх речей". Те, що приносить людині задоволення, - добре, а те, що спричиняє страждання, - погано. У межах теорії пізнання багато хто з софістів стали релятивістами. Так, виділив у теорії пізнання три тези. Перша: нічого не існує; друга: коли щось і існує, пізнати його неможливо; третя: коли й можливо пізнати, то передати і пояснити іншому неможливо.
Класичний. Сократ, Платон, Арістотель (з II пол. 5 ст. до 4 ст. до н.е.)
Цей період – антропогонічний. Пояснюється тим, що до кін. 5-4 ст. до н.е. – криза афінської демократії, що викликало до життя ідеологію рабовласницької демократії; настали сусп. пробл., змін. Умови формув. люд. особистості. На цей момент накопичено вже достатньо знань, розроблений інструмент мислення. Ф – як любов до мудрості. Виникає суб’єктивно-антропол. Тенденція в ф.
Проблеми: людина, її пізнання, відносини з ін. людьми.
У центрі філософії Сократа постає людина, її ставлення до сім'ї, суспільства, законів і, що важливо, - ставлення до богів. У бесідах та дискусіях Сократ звертає увагу на пізнання суті доброчесності. Основними доброчесностями він вважав стриманість (як вгамовувати пристрасті), мужність (як долати небезпеку) та справедливість (як дотримуватися Божих та людських законів). Ці доброчесності людина здобуває шляхом пізнання та самопізнання. У бесідах, суперечках та дискусіях Сократа формувався філософський метод, який назвали діалектикою (від грец. dialektike - мистецтво вести бесіду, розмовляти). Мета методу - досягти істини виявленням суперечностей у твердженнях противника шляхом постановки правильно підібраних питань.
Головне місце у філософії Платона посідає оригінальне вчення про Ідеї. Він створив вчення об'єктивного ідеалізму: ідеї існують об'єктивно, реально, незалежно від усіх обмежень простору і часу. Вони виступають як ідеальний зразок та ідеальна схема творення речей. Ідеї - це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними "тінями" ідей.
Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Людська душа безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала блискучий світ вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування того, що бачилося раніше.
У гносеології Платон заперечує чуттєве пізнання і його форми. З його точки зору раціональне породжує чуттєве. Споглядання треба здійснювати розумом ч/з поняття.
На ідеалістичній онтології Платона ґрунтується і все його вчення про державу, людину і пізнання. Він вперше створює концепцію досконалої ("ідеальної") держави. У трактаті "Держава" Платон прагне показати, яким має бути досконалий лад суспільства, яке виховання має бути в людей у такому суспільстві.
Аристотель був першим критиком теорії ідей Платона. У ході цієї критики було вироблено дуалістичне вчення про буття, згідно з яким для існування світу необхідні дві першооснови - матеріальна та ідеальна. Матерію Аристотель розглядав як пасивний початок, що має аморфний зміст і не може самостійно розвиватися. Активний початок - це форма. Завдяки формі матерія перетворюється на щось певне, на реальні речі. На думку Аристотеля, форма - перша сутність, а кінцевою формою усіх форм є Бог. Бог - це перший двигун природи і кінцева причина світу.
Проблематика людини у філософії Аристотеля знаходить своє відбиття у трактаті "Про душу", який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття і пам'яті людини. Душа-причина і початок людського тіла. Усі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Розум - частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Аристотель вбачає найвищу діяльність людського тіла, його "дійсність", або ентелехію (здійснення).
У гносеології Аристотель критикував скептицизм попередників і стверджував можливість пізнання світу. Він визначав явище і сутність як ступені наближення до істини, розглядав чуттєве і раціональне пізнання. Розвинув логіку – органічну науку для вивчення буття.
Елліністичний кін. 4-2 ст. до н.е.
Перехід від коментування вчень Платона і Арістотеля до розгляду проблем етики. Мораль і воля людини, досягнення щастя. Проблеми можливості пізнання світу. Космос, відношення бога і людини.
Паріпатетика - шк. Арістотеля
Академічна ф. – академія Платона
Стоїцизм - Зенон з Кітіона, Клеанф, Хрісіпп. Завдяки творчому вогню у світі панує фатум-невблаганний закон долі. Дія долі неминуча. Тому людині не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровільно і беззаперечно їй підкоряється, і тягне силоміць того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить. Звідси – не зворушення та спокій, здатність не реагувати на внутр. і зов. подразники.
Епікурейство. Мета життя людини, за переконанням Епікура, відсутність страждань, здоров'я тіла і стан душевного спокою (атараксія). Пізнання світу, на його думку, звільняє людину від страху перед смертю.
Скептицизм – Піррон. скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість. В основі суджень цієї школи лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1) якими є всі речі? - Кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою, тому вона не може бути названа ні прекрасною, ні потворною; протилежні судження про річ справедливі однаковою мірою; 2) як людина має ставитися до речей світу? - Знаючи, що протилежні судження про речі світу однаково достовірні, мудра людина утримуватиметься від будь-яких суджень про речі, а отже, і від прийняття остаточних рішень щодо свого ставлення до цих речей; 3) яку користь отримує людина від свого ставлення до речей світу? - Утримуючись від суджень про істинну сутність речей та від остаточного прийняття рішень щодо свого ставлення до цих речей, мудра людина ставиться до них байдуже і незворушно, тобто з позиції апатії та автаркії (самовладання) - тільки так досягається вище блаженство. У цьому - єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.
Неоплатонізм – Плотін, Порфирій. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини - повсякденне духовне самовдосконалення, отже, душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відмовою від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душею.
Римський – до 5-6 ст. н.е.
Стоїцизм – Сенека. Епікуреїзм – Лукрецій. Криза сусп-ва → катастрофа особистого існув. людини. Тяга до релігії, містицизму. Питання часу.
Висновок. Античність – принцип об’єктивізму. Космос як абсолютне божество. Антична філософія ототожнює Бога й природу. Космос обумовлює необхідність, необхідність стосується людини → доля достеменно не відома, людина може робити вибір. Є категорії, ала людина майже не знає законів. Немає чіткого протистояння матеріалізму та ідеалізму. Стихійний хар-р.
