1. Поняття ментальності та національного характеру. Архетипи української культури.
2. Основні проблеми культурного життя України в сучасних умовах.
1 Поняття, що застосовуються у дослідженні національної свідомості, відображають реальні компоненти суспільної свідомості, які визначають існування нації як духовної спільноти. В історії знаходимо її різноманітні прояви, які можна типологізувати як високий і низький (або зовсім нульовий) рівні розвитку національної свідомості. Високий рівень – це така свідомість нації, яка супроводжувалася великими культурними, науковими і мистецькими злетами, яка відзначається піднесенням громадської і політичної думки та подвигами її видатних особистостей. Національна свідомість є складовою суспільної свідомості, суттєвим компонентом духовного життя нації. Перші наукові тлумачення національної самосвідомості з’явилися в зарубіжній літературі, зокрема в працях Й. Гардера, О. Бауера та ін. В їхніх дослідженнях були досить ґрунтовно розроблені проблеми національної самосвідомості. В Україні ж до недавнього часу тільки одне згадування про національну самосвідомість вважалося виявом «буржуазного націоналізму» і розцінювалося офіційною владою як сепаратизм з усіма наслідками, що випливали з нього.
Концепт національного характеру у ХІХ ст. став чи не найактуальнішою проблемою української та російської суспільнофілософської думки, що пов’язано з активними національними процесами, які розгорнулися у цей час. Російські мислителі – М. Данилевський, К. Леонтьєв, В. Соловйов, М. Бердяєв, Г. Шпет, С. Франк та інші – розвивали російську національну ідею, обґрунтовували загальнонаціональну, всесвітньомесіанську роль Росії. Водночас почала розвиватися філософія української національної ідеї, яка була суттєво пов’язана із аналізом специфіки життєвого світу українців та їх культури як чинників формування особливостей українського національного характеру. Починаючи з діяльності КирилоМефодіївського братства, особливо М. Костомарова, концепт українського національного характеру отримав статус наукової, світоглядної проблеми.
Ті чи інші аспекти українського національного характеру, пов’язані насамперед з розвитком української національної ідеї, досліджували найвідоміші діячі української культури – В. Антонович, М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, М. Хвильовий, Д. Донцов, М. Міхновський, Ю. Липа, В. Липинський та інші. Питання визначення і характеристики національної ментальності в наш час дискутувалось у роботах І. Бичко, А. Бичко, В. Васильєва, Л. Гамаль, Я. Гарасима, В. Дорошкевич, І. Старовойт, В. Храмової. Спільним моментом поглядів вітчизняних вчених є акцентування зв’язку цього поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом.
У сучасній етнопсихології досить поширеними є теорії про спадковість рис національного характеру та менталітету. Це насамперед теорія «біологічної спадковості» (вчення К. Юнга про архетипи колективного несвідомого, згідно з яким підсвідома сфера психіки кожної людини містить приховані сліди пам’яті про історичний досвід своєї раси, нації і навіть про долюдське, тваринне існування предків. Ці сліди, закарбовані на генному рівні, К. Юнг назвав архетипами); «теорія біополів» Л. Гумильова (у представників одного етносу коливання біополів налаштовані однаково, в унісон. Це притягує членів однотипного етносу один до одного) [1, с. 111]. Так, К. Юнг у книзі «Про архетипи колективного несвідомого» робить висновок про те, що колективне несвідоме формується із залишків колективних переживань етнічної групи як певних неусвідомлених реакцій, що проявилися в характерних для цієї групи універсальних прообразах, проформах, що підсвідомо детермінують поведінку і характер мислення кожної людини. К. Юнг пов’язує процес утворення етносів з архетипами колективного несвідомого. Архетип позначає суть, форму і спосіб зв’язку наслідуваних несвідомих прототипів і структур психіки, що переходять із покоління в покоління. Архетипи забезпечують основу поведінки, структурування особистості, розуміння світу, властиве тій чи іншій етнічній групі, внутрішню єдність і взаємозв’язок культури і взаєморозуміння. Архетипи утворюють свого роду загальні апріорні, психічні і поведінкові програми. Прототипи, структурні елементи психіки є свого роду зразками поводження, мислення, бачення світу, складаючи особливості поведінки, мислення і бачення світу окремої етнічної групи. Архетип є символічною формулою, що починає функціонувати там, де свідомі поняття або ще не існують, або ж детаки, з внутрішніх чи зовнішніх підстав, узагалі неможливі [2, с. 4748]. На життєвій важливості символів (МатиЗемля, Дитя, Бог) та міфів у інтеґрації суспільства неодноразово наголошував ще Е. Еріксон у своїй праці «Дитинство і суспільство» («Childhood and Society») [3, с. 772].
Видатний український етнодослідник О. Кульчицький у статті для етнопсихології українознавства «Риси характерології українського народу» (1949 р.) серед головних українських архетипів називає «добру, ласкаву, плодючу Землю» і «БогинюМатір» [2, с. 5052]. Представники американської школи етнопсихології першої половини ХХ ст. «культура і особистість» стверджували, що існує специфічна для кожного народу «базова структура особи», яка є оптимальною для життя у тих умовах, у яких існує етнос [4, с. 43]. З узагальнення результатів представлених вище досліджень випливає, що категорія «ментальність» дає змогу аналізувати психічний склад людей у соціальному, філософському, політичному чи етнічному контексті. Тому проблеми менталітету і ментальності є дуже актуальними в соціальнополітичних, філософських дослідженнях зарубіжних і вітчизняних вчених останнім часом. Вивчення менталітету того чи іншого етносу зобов’язує політиків, філософів урахувати у своїй діяльності його внутрішній світ, національний характер, вплив на поводження людей довкілля, географічного середовища, побуту, клімату, традицій, релігії та інших обставин. Вивчення національного менталітету допомагає кориґувати національну політику і етнополітику. Так, культури (матеріальна і духовна) давньої етнокультурної спільності і сучасних народів відрізняються між собою набагато більше, ніж їхні менталітети, розглянуті в рамках окремих історичних епох.
Дослідники менталітетів давніх народів, що розглядають взаємовплив і загальні характерні риси цих менталітетів давнього і сучасного, доводять у кінцевому рахунку їхню структурнотимчасову наступність і навіть єдність (Е. Ануфрієв, Д. Аскоченський, Д. Валєєв, М. Вебер, Е. Виноградова, О. Вишневський, І. Габдулгафарова, Є. Галкіна, П. Ігнатенко, С. Гуревич, І. Ільїн, А. Інкелес, В. Йорданський, А. Кардингер, Л. Кострюкова, Л. Лєсная, Р. Ментон, М. Лосський, Л. Пушкарьов, С. Рижова, В. Скуратівський, С. Соколовський, Г. Солдатова, М. Стельмахович, Б. Ступарик, Є. Сявавко, Н. Уфімцева, Г. Шпет та інші). Буття етносу не визначається і не вичерпується ні расою, ні мовою, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча, безумовно, всі ці ознаки є дуже важливими для виявлення національного буття. Природне і культурне, раціональне й емоційне, свідоме і несвідоме, індивідуальне і суспільне – усі ці опозиції «перетинаються» на рівні ментальності, розчиняються в її структурах [5, с. 177]. Аналіз праць вітчизняних вчених (А. Баронін, М. Гнатко, І. Грабовська, В. Павленко, М. Пірне, С. Плющ, Є. Причепій, Н. Хазратова, В. Храмова, О. Чеховський та ін.) і науковців із діаспори (Н. Григоріїв, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, М. Шлямкевич, В. Янів) дає можливість зробити висновок, що в сучасній культурологічній, філософськосоціологічній і психологопедагогічній літературі розрізняють поняття «менталітет» і «ментальність». Ми поділяємо думку науковців Є. Онуфрієва, О. Макаренко та Л. Лєсної, що, на відміну від менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий аспектний прояв менталітету не стільки в умонастрої суб’єкта, скільки у його діяльності, яка пов’язана та випливає з менталітету.
Водночас менталітет як явище розумового порядку зовсім не тотожний суспільній свідомості. При цьому, як правило, йдеться про такі великі групи, як етнос, нація. [6, с. 128]. Проведене дослідження дає підстави зробити деякі висновки і визначити перспективи подальшої розробки проблеми. Кожен народ у процесі свого історичного буття виробив особливий менталітет, тобто своєрідний спосіб усвідомлення й ставлення до світу, який задається мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями тощо, тобто усією суспільною практикою людей. Менталітет народу формується історично, однак сам процес його творення має неусвідомлений характер: при цьому саме менталітет детермінує цінності певної людської спільноти та визначає поведінку, почуття, думки її окремих представників. Виконаний нами аналіз праць зарубіжних і вітчизняних вчених дав можливість зробити висновок, що в сучасних наукових школах розрізняють поняття «менталітет» і «ментальність». Менталітет – інтеґральна ціннісномотивована характеристика соціальної спільності; сформована система елементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних груп та індивідів; включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення. До менталітету належать звички, прагнення, символіка, традиції, інтуїтивне несвідоме, що існують на рівні несвідомих психічних процесів.
На відміну від менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий аспектний прояв менталітету не тільки в умонастрої суб’єкта, а й у його діяльності. Ментальність як явище розумового порядку зовсім не тотожна суспільній свідомості. Ментальність – це категорія, яка визначає сучасний контекст онтології людини в культурі, її світосприйняття та світобачення крізь призму власного етносу (нації, народності) чи соціальної страти. Ментальність належить до найбільш ґрунтовних основоутворюючих та фундаментальних культурних традицій. Спільним у поглядах вчених на це явище є акцентування зв’язків даного поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом. Ментальність має здатність виявлятись безпосередньо у матеріалізованих формах, характерних для певної людності: актах, вчинках, формах діяльності, реакціях і т.п. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, у сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації етносу тощо.
У структурі ментальності розрізняють готовності, установки, налаштування індивіда чи групи людей діяти, мислити, відчувати, сприймати й розуміти навколишній світ певним чином. Менталітет українського етносу сформований історично, не на деструктивних, а на конструктивних духовнотворчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів у межах своєї території. Хоча українська ментальність складалася й розвивалася у взаємодії з ментальностями народів Росії, Литви, Польщі та інших етносів, для українців пріоритетними залишаються ставлення до землі як до Батьківщиниматері, до своїх культурноісторичних цінностей; толерантність до інших культур і релігій; волелюбність; прагнення до «чистої крові»; перевага емоційності над раціональністю (філософія «серця»); орієнтування на горизонтальне нівелювання; господарність і працьовитість; характерний індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, поваги до окремого індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму й абсолютної монархічної влади. Аналіз феномену ментальності та його особистісних проявів дає право стверджувати, що в структурі ментальності доцільно розрізняти емоційний (емотивний), вербальний (когнітивний) і поведінковий (конативний) компоненти. Взагалі під ментальністю розуміють духовноопредмечений, культурнопсихологічний феномен; глибинновершинний психокультурний образ нації, що відображає життєствердний, безпосередньопроцесуальний пласт національної культури; психологічну спадковість, яка визначає поведінку та досвід (О. Донченко); таку духовність соціального цілого, що виносить себе за свої власні межі (Б. Попов); «мисленнєвий інструментарій» людини й суспільства; спільне психологічне оснащення представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтеґрувати свідомістю у певне світобачення; рівень суспільної свідомості, на якому думка невід’ємна від емоцій, латентних звичок і прийомів свідомості (А. Гуревич); колективне несвідоме; соціальний характер і індивідуальність етносу (нації); соціальнопсихологічну самоорганізацію представників певної культурної традиції. Вона визначає той рівень суспільної свідомості, на якому думки не відділені від емоцій, почуття – від вольових дій, вчинки – від загального поступу життєактивності, а тому люди користуються латентними звичками і прийомами усвідомлення, не помічаючи цього, не вдумуючись у їх суть, незважаючи на ступінь їх логічної обґрунтованості. Саме вона глибинно зумовлює вироблення, трансляцію і відтворення біопсихічних програм поведінки, прийнятих проектів діяльності, ситуативних моделей спілкування, канонічних взірців вчинків, а відтак стимулює або гальмує своєчасну появу нових смислів, значень, соціальних кодів та вітальних цінностей, за допомогою яких передається від покоління до покоління зростаюча лавина соціального досвіду (А. Фурман); пов’язана з духовністю, культурою і буттям (предметною реальністю), а тому визначає глибинний смисл вчинків людей, історичних подій, епосу (В. Знаков). Отже, ментальність – це чуттєвомисленнєвий інструментарій освоєння довкілля, що визначає поведінку людини.
Ментальність українського етносу сформована історично не на деструктивних, а на конструктивних духовнотворчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів у межах своєї території (І. ЛисякРудницький, Є. Маланюк, І. Мірчук, М. Шлямкевич, Д. Чижевський, В. Янів та ін.). Це підтверджено і в дослідженнях структури української ментальності (О. Вишневський, П. Кононенко, М. Пірен, Б. Попов, А. Фурман, М. Шугай). Дослідники ментальності українського народу (М. Костомаров, І. НечуйЛевицький, В. Липинський, Є. Онацький, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, М. Шлямкевич, В. Дорошенко, С. Білокінь, Я. Ярема, С. Ярмусь, В. Янів, П. Юркевич, В. Храмова та ін.) вважають, що духовний світ українства вирізняється емоційнопочуттєвим характером, кордоцентричністю та характеризується дуалістичною цілісністю несвідомого і надсвідомого, ірраціонального і розумового, почуттів і волі. Вершинною формою вияву української ментальності є духовність як квінтесенція свідомого творчого життя – служіння високим ідеалам істини, добра, краси і мудрості.
Серед сучасних дослідників І. Кресіна всебічно аналізує феномен української національної свідомості в контексті тих політичних процесів, що відбуваються в Україні й у світі. Для цього представляє різні методи дослідження: культурноісторичний, етнопсихологічний, соціологічний, структурнофункціональний, етнополітологічний та біогеодетерміністський. І. Кресіна виділяє три рівні національної свідомості: буденний, теоретичний, державнополітичний, докладно висвітлює різноманітні вияви біогеочинників на всіх рівнях національної свідомості. Буденний рівень характеризується єдністю свідомих і несвідомих, ментальних і архетипних елементів національної свідомості. У буденній свідомості дістають відображення як усталені, відносно стійкі звичаї, ментальні пріоритети і настанови, біхевіорні особливості та стереотипи, закріплені тривалою міжпоколінною традицією, так і динамічні та скороминущі потреби, інтереси, цінності, почуття, настрої. Буденна свідомість – це своєрідне «сито», крізь яке після певного періоду просіювання відходить усе несуттєве, незначуще, а залишається вагоме для нації, її всебічного уконституювання та поступу.
До вищих щаблів національної свідомості відносяться науковотеоретичний і державнополітичний рівень. Теоретичний рівень національної свідомості – це науково обґрунтовані чи мистецьки осмислені ідеї, концепції, програми, світоглядні орієнтації, що характеризують інтелектуальний потенціал нації, її здатність на основі рефлексії до самоопанування та самоствердження. Саме на теоретичному рівні формуються і обґрунтовуються національна ідея, національний ідеал. Нарешті, державнополітичний рівень – це той рівень національної свідомості, на якому безпосередньо фіксуються і формуються національні інтереси, політичні вимоги, державна політика. Найважливішими складниками національної свідомості, таким чином, є етнічна і національна ідентичність як її вищий тип, етнічна свідомість, національна самосвідомість, подвійна етнонаціональна свідомість, істѾричѽа пам’яЂь, національна ідея, націпналэний менталітет і характер, національні психологічні «комплекси» тощо. Також автор розглядає такий феномен, як подвійна етнонаціональна свідомість [4, с. 87]. Ми погоджтємося з увереженням, що подвійна етнонбціомальна свідомість є явищем не лише культурної інтеріоризації, але стає внутрішнім психологічним типом лядини, який може відтворюватисю певною мірою незалежно від наявниЅ історичних умов. Зокрема, він!можд зберігатися і тоді, коли створені умови для розвитку нормальної національної свідомості, тобто у пдріод незѰлежності України.
Зарлуговує на увагу те, що дослідниця, окрім ґрунтовного вивчення проблеми, робить теоретичні узагальнення у практику сьогодення. І це важливо, на нашу думку, оскільки не лише в Украіні, а й у ѱільшості країн світу!проалемб подѲійної етнонаціональної свідомості є актуальною і в теоретичному і, насамперед, у політичнпму сѵнсі. В одному із розділів моноѳрафії слонцднтровано увагу на ірраціоѽальѽих ломпонентах національної свідомосуі. Автор зазначає, що раціональне й ірраціональне є діалектично пов’язаними компонентами, ѵнерѳетиЇна мапруженість між якимй визѽачає особливості та вектор розвитку національної свідомості. Вони є однаковою мірою необхідними елементами етнонаціональних відносин, підсистемами єдиної системи нацЖонаѻьної свїдомості та психологіі. Ірсаціоналізація та раціоналізація суспільного розвитку є закономірно змінюваними станами, зумовленими іманеѽтним для людської психіки маяЂниковим коливанням енергії –!між Ёвідомим!та несвідомим, активіѷаціДю ісрацїонального на певних етапах історичного розвитку нації [4, с. 126127].
Доречним буде, на нашу думкЃ, внѵсти уточнення щодо термімів «націоналЌна свідомість» та «національна самосвідомість». Ми схиляємося до думки академіка Ю. Бромлея, який вважає, що під терміном «національна самосвідомость» слід розуміти верь коѼплекс уявлень нації про саму себе )у тому числі усвідомлення кожного її представника про власну належність до неї), її усвідомѻених інтерерів, цінностей, орієнтйрів і настанов щодо ставлення до імших ѽаціѾнальностей [7]. Емоційний аік нѰціональѽої самосвідомості – це національні почуття. У національній самосвідомості, як відомо, важливе місце посідають уявлення про історичну долю свого народу, його традиції. Національна самосвідомість, у тому числі й національні почуття завжди пройняті історизмом – національні уявлення і почуття нових поколінь формуються як на основі безпосередніх вражень і досвіду кожної особи, так і (нерідко це буває визначальним) у результаті освоєння вже існуючих національних уявлень і національної психології всього народу. У структуру національної самосвідомості входять погляди і уявлення, пов’язані із самовизначенням національної спільноти, з усвідомленням соціальних, соціальнополітичних, моральних, естетичних та багатьох інших цінностей, входять психічний склад, національний характер, норми, уподобання, тобто явища, які охоплюють поняття «національна психологія». Завдяки самосвідомості нація осягає здатність до самоохорони, саморозвитку. Оскільки свідомість взагалі – це розуміння чи, точніше, усвідомлення людиною себе як суб’єкта власних дій, потреб, інтересів, почуттів, думок, мотивів поведінки й ідеалів, свого становища в природному й соціальному середовищах, то національна свідомість вказує на спільність національного походження, спільну належність до рідного краю, на неослабний інтерес у ставленні до історичного минулого й сучасності. Національна свідомість – це сукупність рис індивіда, групи або спільноти, які виникли в процесі спілкування з представниками інших національних спільнот.
Отже, національну самосвідомість ми розуміємо як усвідомлення нацією себе як суб’єкта історичних дій, своїх інтересів, свого місця у світі, своєї історії і культури. На відміну від етнічної самосвідомості, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільності біогеографічнопсихологічнокультурної з основним ідентифікуючим принципом «ми» – «вони», національна самосвідомість ґрунтується на державній, політичній, громадській, поліетнічній самоідентифікації. Національна свідомість же виступає як усвідомлення спільнотою або окремою людиною своєї національної (крім та поряд з етнічною) належності, спільної історичної долі, спорідненості геополітичних, культурних, соціальних, історичних інтересів. Вона пов’язана із самоідентифікацією нації.
2 Соціально-культурна діяльність має свої, притаманні лише їй характерні риси. Здійснюється вона здебільшого у вільний (дозвіллєвий) час, відрізняється свободою вибору, добровільністю, активністю, ініціативою різних соціальних груп та особистостей.
Соціально-культурна діяльність обумовлена національно-етнічними, регіональними особливостями та традиціями. Вона характеризується різноманітністю видів на базі загальнокультурних, художніх, пізнавальних, політичних, соціальних, побутових, сімейних, професійних та інших інтересів дорослих, молоді, дітей. Широковаріантність видів соціально-культурних інтересів суспільства, створює можливості для цієї діяльності. Соціально-культурна діяльність в інституційних і неінституційних формах в умовах соціалізму була неможлива.
Соціально-культурна діяльність виділяється глибокою особистою спрямованістю, оскільки несе в собі індивідуальні риси, які підкреслюють біологічну, соціально-психологічну структуру людини. Ця діяльність може здійснюватись як індивідуально, так і колективно. Їй притаманна цілеспрямованість. Свідомо поставлена ціль приводить в рух діяльність: передчасно продумані дії після визначення, аналіз ситуації, в якій доводиться людині працювати, вибір форм, засобів і методів досягнення цілі визначає послідовність особистості в соціально-культурній сфері.
Розглядаючи основні риси соціально-культурної діяльності, особливо виділимо її гуманістичний, культурологічний, розвиваючий характер, поскільки в своїй основі вона має культурні цілі.
У сучасному світі культура перестає бути тільки цінністю, чимось винятково позитивним щодо її творця — людини. Вона починає розглядатись і як щось штучне, зовнішнє стосовно людини, навіть вороже її індивідуальній свободі, втаємниченому внутрішньому світу.
Причини такого ставлення до культури, на думку Г. Зіммеля (1858—1918), полягають у відсутності ідеї, здатної об'єднати суспільство, як це було в епоху античності (ідея буття), середньовіччя (ідея Бога), Відродження (поняття природи) чи Просвітництва (поняття законів природи). У цьому виявляється те незадоволення механіцизмом як методом пояснення природних і соціальних явищ, який зазнав кризи, очевидно, в період «новітньої революції у природознавстві». Тому, як вважає Зіммель, новою парадигмою, здатною об'єднати світ духовної культури епохи, є поняття життя як своєрідного центра світобудови: «звідти йде шлях, з одного боку, до душі і Я, а з іншого — до ідеї, Космосу, Абсолюту».
Ідея життя в системі культури, згідно з В. Дільтеєм (1833—1911), взагалі мусить протистояти раціоналізму, доведеному Гегелем до абсолюту, і тому неодмінно спрямованому в минуле. «На місце загального гегелівського розуму, — писав Дільтей, — приходить життя в його цілісності, переживанні, розумінні, історичний життєвий взаємозв'язок, сила ірраціонального в ньому»[8, c. 29-30].
Завдяки зусиллям А. Шопенгауера (ідея ірраціональної волі), Ф. Ніцше (принцип іморальної невмотивованості суб'єкта), 3. Фрейда (переконання, що суперечність між культурою і життям є одвічною суперечністю людського буття), філософській ревізії абстрактності раціоналізму так звана «філософія думки» поступово втрачала свої позиції, поступаючись місцем «філософії життя», яка й стала основним руслом культурфілософських ідей в епоху антираціонального, потужного своїм заперечним пафосом умонастрою. Вона була їх метафізичним ґрунтом і водночас сама обирала для себе здебільшого форми культурфілософії. В. Дільтей, О. Шпенглер, К.-Г. Юнг, Й. Хейзінг, Р. Гардіні, М. Гайдеггер — перші величини західної культурології XX ст. — зробили свій вибір на користь «філософії життя». Нова культурфілософія виявилася популярною завдяки своїй нестандартності. По-перше, вона відгукувалася (в особі Шпенглера) на апокаліптичну злобу дня, на хвилюючі сигнали часу і була своєрідною метафізичною відповіддю на те, що діялося в історії «тут і тепер». По-друге, вона була поживою для розуму й уяви своїм інколи екзотичним ракурсом. По-третє, змістом своєї творчості й особливо стилем викладу вона апелювала не так до розуму, як до емоцій, почуттів, надаючи своїм культурфілософським міркуванням специфічного забарвлення. Вона володіла всіма перевагами живого, творчого відгуку на життя порівняно із занадто сцієнтично абстрактною і самовдоволеною думкою академізму, особливо властивого німецькій класичній філософії. Інша річ, що нагальність проблем, помічених новим умонастроєм, не завжди відповідала його спроможності ці проблеми розв'язати. Однак філософія, як справедливо зазначав П. Козловський, автор відомої праці «Постмодерна культура: суспільно-культурні наслідки технічного розвитку» (1987), впливає не як панівне знання, що більш властиве науці, а як формуюче знання, що актуалізує певну проблему.
Першим аргументовано підійшов до проблеми кризи культури, звернув увагу на вулканічне підґрунтя історії, розсіяв загрозливі ілюзії її лінійного прогресу німецький культурфілософ О. Шпенглер, праця якого «Занепад Європи» стала подією в Європі. І річ не тільки в розвинутій ним ідеї культурно-історичного циклу, поєднаного з принципом дискретності (роздільності) локальних культур. Як відомо, принцип культурно-історичного коловороту був обґрунтований задовго до нього («цикли вічних перевтілень» давньогрецьких філософів, космологія Чжоу Яня, пізніші вчення Д. Віко, Й.-Г. Гердера, М. Данилевського тощо). Однак Шпенглер, на відміну від своїх філософських попередників, абсолютизує цю ідею, обертаючи самобутність культурного розвитку на повну його відокремленість, вибудовуючи всеосяжну культурно-історичну концепцію, пафос якої — безвихідний колообіг історії та неминуча загибель культур.
І хоча Шпенглер в дусі дихотомії свого вчителя В. Дільтея різко протиставляв історію природі, все ж метод споглядання живої природи він переносить на арену життя суспільства. Тому окремі постави культури він розглядав як вияви життя у біологічному розумінні. Кожний культурний організм, народившись, долає природне коло, досягаючи свого апогею — цвітіння, відтак із виснаженням життєтворчого поривання опускається вже у формі цивілізації до свого природного кінця. Так, першопринцип культурної історії (що сприймається Шпенглером як історія відособлених культур) стає органічною закономірністю, а в глибині історизму оселяється натуралізм, що заперечує його. А це не що інше, як морфологія історії. За словами Йоеля, Шпенглер «хоче схопити історію, а насправді схоплює тільки природу, бо трактує історію з погляду морфології — науки про форми природи». Саме такий підхід зумовлює висновок Шпенглера про конечність, відмирання кожної форми культури й, отже, загибель її західноєвропейської форми[4, c. 46-48].
Філософія культури XX ст. не зводиться до започаткованого Шпенглером аналізу лише проблем руйнації культурно-духовних начал. Вона є значно багатшою, пропонуючи глибинне сприйняття живого феномену культури в усьому його різноманітті. До її проблематики звертався Е. Гуссерль, всебічно обґрунтувавши поняття «інтернаціональність» як активність свідомості, що формує зовнішнє для неї буття; В. Віндельбанд, М. Вебер, Г. Ріккерт з їхнім аналізом аксіологічного аспекту теорії культури; Е. Кассpep, для якого культура є процесом прогресивного самовизволення людини тощо.
Та все ж проблема кризи культури в сучасній філософії культури є однією з провідних. До неї апелюють К. Ясперс, А. Швейцер, Л. Клагес та багато інших. Все активніше постають питання надмірної ідеалізації культури, апеляція до небезпеки, породженої сг мою культурою, яка загрожує як самій культурі, так людині, що її створила. Джерелом такої небезпеки є те, що становить основу будь-якої культурної творчості, - влада над сущим.
В останні десятиліття влада над сущим — природою людьми — невпинно зростає, а міра відповідальності якість совісті, сила характеру не встигають за темпам такого зростання. І це за відсутності влади над своєю владою. Людина вільна і може за власним бажанням використати свою владу. Це означає, що вона може скористатися владою як на добро, так і зло. Гарантії правильного використання немає. Наявна лише вірогідність того, що свобода зробить правильний вибір, що добра воля стан складовою душі, характеру тощо. Однак реально людина не готова до зростання її влади. Немає і дієвої етики користування владою, як не існує системи її виховання.
Як зауважував Р. Гардіні, дикість у її первісній форм переможена: навколишня природа підпорядкована нам але вона знову з'являється у надрах самої культури, і стихія є тим самим, що перемогло первісну дикість - сама влада. І в цій новій дикості відкривається безодня первісних часів. Людина знову опинилася віч-на-віч з хаосом, часто навіть не помічаючи цього. Про правильне використання влади щодо природи людство заговорило н початку XX ст., що знайшло свій вияв у вченні про ноосферу, біля витоків якого стояли видатний український учений В. Вернадський і французькі мислителі Е. Леру та П. Тейяр де Шарден. Поняття «ноосфера» означає сферу взаємодії природи і суспільства, у межах якої людська діяльність стає співмірною енергетиці геологічних процесів. Суть вчення про ноосферу найповніше викладені у праці В. Вернадського «Кілька слів про ноосферу (1944), в якій він писав: «У XX столітті вперше в історії Землі людина пізнала і охопила всю біосферу, завершила географічну карту планети Земля, розселилась по всій її поверхні. Людство своїм життям стало єдиним цілим...
Неухильно зникає властиве людині співчутливе ставлення до ближніх. Натомість проростають у різноманітних формах індиферентність, зверхність, зарозумілість, байдужість до людей, що вже не сприймається як форма невихованості, грубощів, а кваліфікується як світська поведінка. Тобто людина втрачає почуття родинності до подібних собі, а відтак стає на шлях антигуманності. Зникнення відчуття, що будь-яка людина хоч певною мірою небайдужа як людина, розхитує засади культури. Порятунок культури є одночасно порятунком людини, і навпаки: порятунок культури людина мусить почати із себе, ставши на шлях доброчесності.
Головною її чеснотою має стати серйозність і серйозне бажання реальності, а не вдаваної правди, бажання знати справжню суть справи, що часто маскується пропагандистськими просторікуваннями про прогрес і освоєння природи. Серед таких чеснот — духовна особиста хоробрість, здатна протистояти хаосу, що проростає в людському творенні; аскеза як форма подолання самого себе, володіння самим собою, що дає змогу бути господарем своєї влади. Аскеза формує мужність, необхідну для справжньої хоробрості, розвінчання удаваного героїзму, в спалахах якого людина часто приносить себе в жертву. Синтез цих духовних надбань, за Гардіні, сформує духовне мистецтво управління, що здійснює владу над владою, знаходить усьому свою міру і серед напруженої праці та боротьби створює для людини простір, в якому вона може жити гідно і радісно
